Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Біля капітанської рубки почулась схвильована розмова Пабло з Іллюшею. Потім їхні кроки віддалились, і вже з носа долинув тривожний капітанів голос:

— Ей, там, на кораблі! Чому не світите сигнальних вогнів?

Крутояр став навпомацки вибиратися з-під тенту.

— Сліпа курка! — пробуркотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?

— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався з досадливим жартом Бунч.

— Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.

Одне було ясно: «Голіаф» наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він, взагалі, подівся? Чому не чути його голосу?

Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.

— Ах, це ви сеньйор! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.

— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово урвав його Крутояр.

— Ніякого лиха, сеньйор. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала й не розгледів.

— Ви не помітили вогнів на зустрічному судні? — здивувався Крутояр.

— Ах, сеньйор, не кажіть так! — з гіркотою заговорив Пабло. — Хазяїн тепер обов'язково вижене мене з роботи. — Він раптом пожвавішав: — Ходімте зі мною. Ви все зрозумієте.

Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма, що темно. Вони не впадуть у воду, бо на цім кораблі Пабло знає кожну шпаринку.

— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось. під самим носом.

Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси посудини, набагато меншої за «Голіаф». Кораблик стояв непорушно впоперек течії.

— Не обзиваються жодним словом, — змовницьким голосом промовив Пабло,

— А ви присвітіть, — сказав Крутояр. Безпорадність капітана дратувала його.

Пабло наказав Сільвестерові принести великий трюмний ліхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було кволим.

— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебратись до них на борт.

— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтесь! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.

Пабло нерішуче топтався на носі, йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й матроси його нізащо не виконають такого наказу.

І чим довше він стояв, сповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого. Пабло давно була віддана на поталу забобонам.

— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук капітана ліхтар.

Олесь відчув, як у нього затерпли ноги. Зорі тремтіли перед його очима, розпливалися.

Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу. В цю мить з'явився Самсонов.

— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В руці в нього була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!

Він обережно переліз на таємничий корабель і прив'язав кінець вірьовки до одного з стояків, що підпирали палубне накриття.

В далині за лісом ударив розкотистий грім. Короткий зигзаг блискавки на мить вихопив річку, лісову глухомань над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят, що в пошуках рятунку збились докупи.

Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.

«Скоріше б ранок!» — подумав професор.

Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.

— Принесіть ще один ліхтар! — наказав матросам капітан.

В цю мить на палубі таємничого корабля почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря згойднулась над бортом, і всі побачили Іллюшине обличчя.