Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Він схопив у тата на стільці туш і пензель, притис до себе Теклю і вислизнув з намету…

За ним чкурнула і Майка.

А Текля зовсім втягла голову й ноги, що їх і помітити не можна було.

— Ну, чого ти так зіщулилась? — дорікав черепасі Вітась. — Та я ж не тигр.

Але ці докази Теклю не заспокоїли. Вона продовжувала сидіти, зіщулившись, у своєму панцирі.

Вітась, побачивши, що вона не збирається витягати голівку, взявся до роботи. Він умочив пензля в туш і почав ретельно виводити на черепашиному щиті своє ім’я.

Майка весь час крутилась коло нього, не розуміючи, що він робить. Нарешті вона не витримала:

— Вітасю, а Вітасю, що це буде?

Вітась поважно відказав:

— Моє ім’я — Віктор.

Майці це здалося дуже цікавим, вона почала підстрибувати, вигукуючи:

— І моє ім’я, і моє напиши!

Вітась неохоче згодився і почав виводити слово «Майя». Але в цю мить до них підбіг тато.

— Що ти робиш, бешкетнику? Навіщо мучити тваринку?

Вітась навіть розгубився.

— Та нічого я їй не роблю. Вона он сховалась зовсім.

— Нічого черепасі не буде, — сказала мама. — Вона навіть не відчуває. От давайте сядемо, я розкажу вам цікаву історію.

Вітась відніс Теклю в намет, і всі зручно вмостилися на моріжку.

— От слухайте. Нещодавно в Адріатичному морі рибалки витягли черепаху з якимись літерами на панцирі. Ніхто не розумів, що вони означали, і черепаху передали вченим. А вчені одразу побачили, що це — російські літери і написано там було ім’я нашого великого письменника: «Максим Горький» — і дата, себто число, коли зроблено напис.

— От бачиш, — сказав підбадьорений Вітась татові, — а ти кажеш — мучу тварину.

Тато всміхнувся:

— Так то ж Максим Горький, славетна людина, дорога й близька всім людям. От ти будеш працювати — винайдеш щось корисне людям, а поки що нікому не цікаво читати твій підпис.

Майці було шкода такої чудової вигадки. Вона всіляко намагалась виправдати брата:

— Вітась винайде щось.

Мама з дітьми зайшла знову в намет. Тут Текля заспокоїлась і зовсім безпечно блукала поміж меблями.

День пройшов без особливих пригод. Надвечір, коли Майка уже заснула, Вітась згадав, що Теклю треба повести погуляти. Вона цілий день була у задушливому наметі, а виводять же собак на свіже повітря.

Він не знав того, що черепахи вдень взагалі дуже кволі і навіть не їдять.

Вітась узяв черепаху і виніс її на травичку. Він міркував: «Неповоротка Текля не втече. До того ж я буду стежити».

А черепаха, як і всі черепахи, надвечір пожвавішала і, дуже зрадівши свіжому повітрю, ураз попрямувала собі в зелену травицю. Вітась дивився в інший бік і, обернувшись, був трохи здивований: не стало Теклі. Він кинувся шукати її скрізь, дивився у траві, на стежці — та так і не знайшов.

Похмурий і зажурений, хлопчик несміливо зайшов у намет. Мама і тато розмовляли про щось своє. Вітась мовчки ліг спати.

На ранок він тихенько розповів мамі, і вони вирішили поки що не говорити про це нікому. Але Майка, тільки розплющила очі, кинулась шукати Теклю і, не знайшовши її, сказала з розпачем:

— Нема Теклі…

Вітась не витримав і мовив розгублено:

— Я не помітив, як вона втекла.

А мама, відчувши, що треба поспішити синові на допомогу, сказала:

— Ми ж не знали, чим її годувати. А тепер вона житиме, як їй до вподоби.

— А я все одно не буду їсти вашого супу, — вперто сказала Майка.

Тато зайшов до намету в трусах і вицвілій майці. В руках він тримав дві вудки.

— Ану, миттю на свіже повітря. Що, дарма сонечко сяє?

Дітвора відразу стрепенулась. Майка затанцювала на місці, забувши про все. А мама сказала:

— Візьміть і Майєчку. Віктор, ти дивись за нею, а я впораюся з роботою і теж прийду до вас.

Озеро було зовсім недалечко, «два кроки» — казав тато.

Вітась подумав собі:

«Звісно, для високого тата й два кроки, а от йому з Майкою, яка смішно дріботить ніжками, мабуть, набагато далі».

Всю дорогу Вітась тримав Майку за руку, лише перед берегом випустив її, а сам нетерпляче побіг до води.

Тато відійшов до знайомого, і вони там жваво про щось розмовляли. Раптом Вітась пильно придивився до дна, яке в цьому місці було добре видно, бо вода була чиста.

— Ой, Текля!

— Де, де? — схопилась Майка.