Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Мар’янка рішуче підбігла до хлопця.

— Ти що, зимородкових пташенят хочеш знищити? Що це у тебе в руці?

Хлопчик зупинився:

— Та що ти! Ніяких пташенят я не хотів займати. Тут є зимородкова нора. Я й хотів її подивитись.

— Хіба зимородок живе не в гніздечку, а в норі? — спитала здивовано дівчина.

— Еге ж, в норі. Вона довга, як печера, і там темно. Я й кишенькового ліхтарика приніс, щоб усе роздивитись.

— Ой, як цікаво! А мені можна подивитись ту нору? — спитала Мар’янка.

— Гаразд, тільки гляди, треба бути обережною, не хруснути жодною гілочкою.

І вони вдвох полізли по обриву. Раптом хлопчик зробив знак зупинитись. Це він побачив нірку і засвітив ліхтарика.

— Ой, як здорово, подивись! — прошепотів він і, простягти Мар’янці ліхтарика, звільнив їй місце перед норою.

Мар’янка довго роздивлялась і все зойкала від захоплення.

— Яка краса! Підлога в печері геть уся заслана чимось блискучим.

— А ти бачила? — спитав хлопчик. — Там у печері ще риб’ячі кісточки.

Хлопчик ще раз глянув у печеру.

— Ой, у куточку нори шестеро яєчок, таких гарненьких, зеленкуватих… — зашепотів він. — Ходімо звідси швидше. Мабуть, мати на хвилиночку вилетіла, і ми її зараз лякаємо, не даємо повернутись. Я думав, що нірка порожня.

— Біжімо до мого тата і розкажемо йому, — сказала Мар’янка. І вони вдвох побігли до Мар’янчиного батька.

— Тату, ми бачили казкову печеру, де живе цей птах, що у воду пірнув. Там підлога вся блищить.

— Ну, — засміявся Мар’янчин тато, — я б не сказав, що це казкова печера. Вона ж уся всіяна лускою і кістками тих риб, які зимородок з’їв. Але не ходіть туди більше, бо пташка може зовсім покинути своє гніздо і не виведе пташенят.

— Все ж таки це казкова печера, — вперто мовила Мар’янка. — І ми будемо тільки одні знати про це.

А хлопчик додав:

— Звичайно, казкова. Я теж нікому про неї не скажу.

Черепаха рухалась повільно, як і належить черепасі. Вона вже далеченько відійшла од берега. Зараз у неї не було ніякого клопоту. Її діти, маленькі черепашки, вночі повилуплювалися з яєчок і розлізлись на всі боки, кожен хто куди. Та й раніше весь її клопіт був у тому, щоб десь на річковому схилі, на пригріві, викопати зручну ямку в піску. Це вона зробила вправно своїм хвостиком і задніми лапками.

Туди черепаха відклала восьмеро біленьких яєчок і присипала їх злегка піском. Далі вже сонце вигрівало яєчка, аж поки з них вилупилися черепашки. Вони народились уже в справжніх панцирах і були цілком самостійними…

Черепаха безупинно посувалася вперед і вперед. Вона ніякої уваги не звертала на зелену траву, на яскраво-жовті квіточки і навіть на цього нахабного рогатого жука, якому спало на думку схопитись за її панцир. Черепасі тільки смішно стало: «Оце недоумок! Невже він гадає, що цей панцир, який захищає мене від будь-якого удару, може піддатись йому?»

Черепаха байдуже проминула жука.

Аж тут її зупинив якийсь новий звук, якийсь тупіт. Вона вирішила за краще не рухатись і трохи зачекати. Ризикувати було не варто.

До черепахи кинулась маленька дівчинка. Вона побачила цікавий плескатий камінь і підбігла, щоб роздивитись його як слід. А камінь був дуже цікавий: коричнево-чорний, з якимось дивним жовтим візерунком.

Дівчинка хотіла підкинути камінь ніжкою, та це було важко. Спробувала вона ручками — несила! Може, братик Вітасик подужає?

— Вітасику, — покликала Майка, — дивись, який камінь! Чи ти подужаєш його?

Вітасик підбіг до Майчиної знахідки і мало не підскочив з радості.

— Оце здорово! — закричав він і підняв камінь.

— Ой! — вихопилося у Майки. — В нього ніжки!

І справді, з-під панцира висунулись чотири ніжки і безпорадно шукали опори в повітрі.

Вітась зойкнув і раптом витягнув обидві руки далеко від себе: з-під камінця зненацька задзюрчав струмочок.

— Ой-ой! — закричала дівчинка. — Мало того, що в цього каменя висунулись ніжки, а він ще, виявляється, такий безсоромний. Он що робить!

— Яка ти ще дурна, Майко, — сказав Вітась. — Та це ж черепаха, живе створіння. Ніякий це не камінь. Тепер у мене буде власна черепаха! Я її до міста відвезу!

— Ач який ти, Вітасику! Я ж перша знайшла камінь. Тільки я не знала, що він — черепаха, а ти вже вважаєш її своєю.