Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Це трапилось у той рік, коли Леся працювала над завершенням своєї дисертації: обробляла зібраний матеріал, аналізувала одержані дані, щоб відповісти на одне з безконечних «чому», що ставила природа.

Звичайний грип виявився зловісною прелюдією до подальшої Лесиної долі. Спочатку відмовили ноги. Ті ноги, які могли невтомно проходити багато кілометрів, дряпатися по скелях, ставали легко на пуанти в красивих балетних па.

Потім перестали слухатись руки. В Зоологічному музеї Київського університету, напевне, і досі зберігається чучело пінагора. Колись цю рибину якимось незбагненним чином підняла Леся зі дна Баренцового моря. Стоячи в човні, вона орудувала сачком для ловлі морських їжаків, коли з води з’явилося це живе чудовисько… А тепер її руки непорушно лежали на ковдрі. Її тіло не підкорялось більше вольовим імпульсам. І тільки думка, гострота її блискучого розуму, як і раніше, жили не підвладні хворобі.

Чи можна знайти смисл життя в такому стані? Леся знайшла. Непорушна, розбита хворобою, вона зуміла давати щось людям. Це «щось» було наслідком її ерудиції, багатої загальної культури, великих знань з спеціальних питань: загальної біології, зоології, гідробіології, іхтіології. Вона добре знала життя морів, рік, озер, повадки жителів морських глибин і наших лісів. Чому не розкрити перед людьми ширше цей світ? Не розповісти дітям про приховане таємниче життя, яким сповнена природа? Вона зуміла зробити це своєрідно, талановито, як усе, з чим їй доводилось дотикатися в житті.

Поступово слабла мова. Її книжки народжувались з неймовірними для неї труднощами. Останнім часом вона могла продиктувати тільки кілька слів уранці. Решту їй доводилося тримати в пам’яті до наступного дня. Її пам’ять була дивовижна. Вона пам’ятала такі подробиці, про які інші люди давно забули. Але вона жила не тільки минулим.

От її кімната. Дзеркало, яке вона п’ятнадцять років бачила перед своєю тахтою, але до якого так і не змогла більше підійти. Письмовий стіл, за яким вона сиділа востаннє п’ятнадцять років тому. Полиці, стелажі з книгами. Книги про мистецтво великих живописців — Рембрандта, Гойї, Репіна. «Життя тварин» Брема і «Море» К. Паустовського, твори Лесі Українки, О. Гріна, І. Буніна, найулюбленішого М. Лєрмонтова, вірші Є. Євтушенка, вірменського поета Є. Чаренця, «Майстер корабля» Ю. Яновського, що подарував їй сам автор… Засушені морські їжаки і морські зірки, закручені раковини, пістряві яйця кайр і незвичайної краси, наче ажурне мереживо, колонія білих коралів — подарунок одного з друзів, привезений з Карібського моря. На стіні великий мальований портрет Лесі. Густе волосся недбало падає на плечі. Опущені вії… Вона замислилась або перечитує те, що тримає в руках і що не видно нам…

Спорожніла кімната. Сумна тиша. Ми приходимо сюди, як і раніше, коли приходили на «Лесині суботи». Це були незабутні вечори. І душею їх була Леся. Її цікавило все, що робилося в світі: нові відкриття, нові ідеї, нові вірші, музика, книги. Часто спалахували дискусії…

А тепер її нема. Ми сидимо в тій же кімнаті, коло тої ж тахти, де завжди лежала Леся, за тим же столом, розмовляємо, згадуємо… І відчуваємо, як не вистачає нам Лесі, її присутності, її думок, проста погляду, її підтримки і схвалення усмішкою…

Про неї можна багато розповідати. Про її вірність і відданість друзям, про її добрість і святу незвичайну любов до матері — української письменниці Оксани Дмитрівни Іваненко.

Хвороба перешкодила зробити їй у житті щось головне і велике. Але її життя не минуло безслідно для інших. Вона залишилась для всіх, хто її знав, ідеалом дівчини і людини.

Алла Лобанова