Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Діти, ходімте в кімнату, — рішуче сказала мама, беручи обох за руки. — Мені ще треба торт зробити і пиріжків напекти.

Вони зайшли в кімнату, і кожен зайнявся своїми справами. Так і минув день у передсвяткових турботах. Правда, Дмитрик встиг з сусідом і його хлопчиками піти на озеро викупатись. А увечері до нього знову повернулись думки про ранкову образу. От Соня спить, її й гарматою не розбудиш. Мами в кімнаті нема, вона порається з пирогом для Соні, чи то пак з тортом.

У цей час у садку закричала якась пташка. Її крик був схожий на писк, і Дмитрик уявив собі, що то була маленька і безпорадна пташка. От вона заблукала в траві і дороги додому не може знайти. Дмитрикові захотілось вийти, знайти цю пташку і приголубити її.

Хлопчик вислизнув з ліжка, натяг сорочку і навшпиньки підійшов до дверей. Він обережно, щоб не рипнути дверима, вийшов у садочок, поглянув на небо. Повний сріблястий місяць дивився на все з поважним спокоєм. А поряд з ним блищала велика зірка.

Дмитрик подумав: «Вона, мабуть, хотіла про щось поговорити з місяцем». Потім йому здалося, що вона весь час підморгує йому. А може, й не йому, а якійсь своїй знайомій. Зірок на небі була така безліч — великих і ледве помітних. Неначе хтось навмисне прикрасив ними небо.

Дмитрик відірвав свій погляд від небесної далечини і глянув на землю. Йому здалося, що й тут місячне сяйво якось пахне. Але то кожного вечора він чув солодкі пахощі матіоли і гіркуватий запах буйно розквітлого тютюну.

Знову почувся крик пташки. Дмитрик тихенько попрямував туди, де вона кричала, та, зробивши кілька кроків, побачив, що на дерево зліз якийсь чужий хлопець у картатій сорочці, а під ним стоїть другий. Той, що на дереві, мовив:

— От лукава тварина! Скільки горіхів та ягід натягала в дупло.

І він стрибнув додолу.

— Соня живе тут, тільки вдень вона спить…

«Чого це вони кажуть, що Соня вдень спить? Ніколи цього не буває, вона ж гасає цілі дні», — подумав Дмитрик.

«А може, це злодії? Тільки чого вони стоять тут? Мабуть, зараз підуть до абрикоси. Ну, й побачать там лише зелені плоди. Мабуть же, самі й позривали стиглі».

Дмитрик почув слова якогось з хлопців:

— Прийдемо раненько.

Раптом голови «злодіїв», як по команді, обернулися в напрямку будинку. Мимоволі і Дмитрик глянув туди. По доріжці бігла розтривожена мама. Вона схопила Дмитрика за руку.

— Так ось ти де! Нарешті знайшла. Заходжу в кімнату — ліжко порожнє, дивлюсь скрізь по кутках. Вибігла у двір, а ти тут… Іди, синку! Спати, спати час.

Дмитрик хотів сказати мамі про злодіїв, але ті наче крізь землю провалились.

Мама рішуче повела Дмитрика додому.

Дмитрик таки добре втомився і враз, тільки торкнувся подушки, заснув.

Вранці Дмитрик прокинувся від метушні в кімнаті. У вазах та глечиках стояли свіжі квіти. Незабаром до Соні прибігла подружка Таня, і вони клопотались удвох.

За нею почали сходитись і інші гості. Було кілька учнів з Сониного класу, які жили поблизу на дачі. Та й тут завелись уже приятелі. Помалу всі розвеселились, і гамір знявся чималий. Таня загадувала різні загадки.

— От вгадайте! Сидить дівка у коморі, а коса її надворі.

Другокласник Максимко з жалем сказав:

— Цю дівчинку, мабуть, покарали.

А Валерка вибухнув сміхом:

— Це ж морква, а ти, Таню, наче з дитсадка прибігла — такі загадки загадуєш.

Всі сміялись, загадували інші загадки, відгадували. Тільки один Дмитрик не сміявся. Він, похнюпившись, сидів на маминому ліжку. Соні стало його шкода. Вона підбігла до брата, приголубила його і примирливо сказала:

— Та кинь ти думати про ті осоружні абрикоси! Ну кому вони потрібні!

Дмитрик аж з місця скочив:

— От і ти про абрикоси! Ну, сказав же я, що не рвав їх.

Мама хотіла підійти до них, щоб заспокоїти, але в цей час двері відчинились і увійшли два хлопчики. Один із них тримав в руках квітчасту хустину. На другому Дмитрик побачив знайому картату сорочку. Він запитливо глянув на маму, потім на Соню, яка тепер широко всміхалась, потім знову на маму. Але нові гості вже прямували до столу. Хлопчик у картатій сорочці сказав:

— Оце, Соню, тобі в подарунок!

І хлопчик, що держав хустину, вигорнув з неї на стіл купу трави, листя. Разом з трав’яним кублом на стіл впало якесь пухнасте звірятко і сердито чмихнуло. Воно було зовсім сонне і невдоволено кліпало очима.