Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Дивись, білочка! Тільки хвіст у неї якийсь довгий. Дивно! — вигукнула Соня. — Яка вона гарненька, кумедна! Ой хлопці, спасибі вам!

А хлопці квапливо поправили її:

— Це соня — твій тезко.

— Соня?.. Тезко?

Дітлахи принишкли, і на хвильку запала тиша.

Звірятко тим часом, нічого не помічаючи, сіло на задні лапки і ну передніми чепуритися. Воно пригладило шерстку на молочно-білому черевці. Потім облизало її і заходилось коло рудуватої, як і вся спинка, голівки, вправно піднявши передні лапки.

Раптом угледіло насипану хлопцями купку лісових горіхів і миттю взялося за них. Його хвіст розлігся на столі. Юрась побачив, що хвіст такий самий, який він одбив звіряткові два тижні тому, і показав очима Сашкові. Сашко, мабуть, зрозумів і спитав:

— Невже хвіст виріс за два тижні?

Юрась невпевнено сказав:

— А може, це інша соня…

А Миколка, який жив недалечко на пасіці з батьком, раптом протягнув:

— Та це ж сплюх!

— Ні, — впевнено сказала Таня, — цю тварину звуть соня.

— Звичайно, сплюх — це й є соня, — не здавався Микола. — Він же цілісінький день спить десь у дуплі.

— А вночі прокинеться і найкращі вишні і сливи об’їсть.

«Та невже? — подумав Дмитрик. — А може, він полюбляє і абрикоси?»

— Та що ви всі на звіринку накинулись? — ображено сказала Соня. — Дивіться, яка соня красива: хутро рудувато-сіреньке, вушка великі, прислухаються до всього, а хвіст довший, ніж вона сама.

В цей час у кімнату зайшов поздоровити Соню сторож — дядько Марко.

— А ця капость вовчок як опинилася тут?

Соня квапливо пояснила:

— Що ви! Це мені подарували.

— І де воно взялося в наших краях? Усе в саду перепоганить. Маленькі пташенятка тільки літати починають, а цей сплюх зловить пташеня і враз загризе його.

Юрасик виразно глянув на Сашка:

— Чув?

Той, здвигнувши плечима, відвів убік Валерку і пошепки сказав:

— Все це правда. Ми з Юрком на власні очі бачили, який це розбишака. Тільки Соні не треба сьогодні настрою псувати.

— А знаєте, — сказав дядько Марко, — це звіреня вночі тихенько пищить, наче пташка. Та ви, звичайно, не чуєте, ви вже всі спите в цей час.

А у Дмитрика майнула в голові думка: «Так, певне, то була соня…» Він уже не слухав нічого. У нього відлягло од серця. «Он воно хто абрикоси поїв».

— Дивіться, дивіться, тихше, — раптом прошепотіла Соня. Всі глянули на стіл. Там сплюх, якому не дали спати, зараз зіп’явся на задні лапки і своїм вузеньким тонким носиком обнюхував гілочку, яка звисала з букета.

Соня просто отямитись не могла від захоплення.

— Це моя соня, миле моє звірятко. Нехай воно трохи поживе у мене, а потім я його на волю випущу.

Сплюх, не знайшовши нічого поживного, опустивсь, знову підбіг до свого кубельця і приготувався спати.

— Е ні, — озвався раптом Дмитрик, — випустиш на волю, а воно буде у людей садки об’їдати.

— За лісом, у піонерському таборі, є чудовий зоологічний гурток. Я з того тижня там буду. Соню, якщо ти дозволиш, я віднесу звіря туди, — запропонував Микола.

— От здорово! — зраділи діти.

— Ну, — сказала Сонина мама, — придумали прекрасно! У піонерському таборі його доглядатимуть, і шкоди звірятко не робитиме.

А найбільше радів Дмитрик. З нього наче якийсь тягар спав. Він реготав з усіма і веселився, як ніколи. Сонин день народження пройшов чудово.

Сонячний промінь упав на листя ліщини і, знайшовши поміж нього вільні ходи, лишив золоті зайчики на землі, на траві, на купці торішнього листя. Але це була зовсім не купка листя, а маленьке оленятко, з шкірою, вкритою золотавими плямками, точнісінько такими, як сонячні зайчики. Тому його ніхто не помічав серед справжніх сонячних зайчиків.

Раптом оленятко почуло якесь шарудіння, завмерло і лежало так, підібгавши ніжки, поки те шарудіння не припинилось.

Оленятко вмостилося зручніше і спокійно заснуло. Та тривога була недаремна.

Сюди ненароком забіг мисливський собака. Він, правда, не помітив оленятка. Навіть не відчув його нюхом, бо запах у оленятка був ледь чутний.

Не помітили оленятка і два хлопчики — чорнявий та білявий. Вони пробігли галявиною, не звернувши уваги на купку торішнього листя. Коли б вони знали, що то оленятко, вони б, звичайно, зупинились. Адже не раз говорили, як було б добре знайти мале звірятко і виростити його.