Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Іванко обережно спитав:

— А нам можна обрати собі підшефних?

— А справді, вуйку Гнате, — підхопив і Сашко, — ми бу­демо уважні, ходитимемо зовсім потихеньку і тварин не по­лякаємо. А Іванко знає усі таємні оленячі стежки.

— Ще вас не вистачає! —заперечив вуйко Гнат. — І не думайте!

Хлопчики, похнюпившись, відійшли від гурту.

Іванко стиха прошепотів Сашкові:

— От приходь до мене...

Минув тиждень. Сашко прибіг до Іванкової хати, що стояла на узліссі, і здивувався. На огорожі були прироблені дивні лотки із сіном.

Іванко сказав:

— Олені прийдуть з лісу, побачать сіно і їстимуть залюбки.

Сашко мовив захоплено:

— От здорово! Вони можуть так і звикнути!

Раптом Іванко схопив Сашка за руку і похапцем пригнув його до землі. Сашко навіть отямитись не встиг.

— Дивись. Прийшла олениха.

Сашко із сумнівом спитав:

— А може, то не наша знайома?

Іванко сказав:

— Та це ж однаково, головне, що прийшла. Давай поди­вимось. Тільки не дуже ворушись.

І справді, між деревами промайнула велика сіро-бура олениха.

— Та он же і оленятко!— мало не скрикнув Сашко.— Це таки наші знайомі.

Хлопчики уважно дивились. Мати-олениха кілька разів підштовхнула в мордочку сина і, трохи відійшовши, рішуче тупнула передньою ногою по снігу.

— Вона гнівається на нього, — прошепотів Сашко.

— Та ні, — мовив Іванко, — просто наказала йому нікуди не бігати.

Олениха боязко вийшла з-за дерев і, несміливо озираю­чись, помітила щось привабливе. Зробила кілька повільних кроків, а потім враз пострибала аж до сіна. Обережно витяг­ла травинку, а далі вже стала зовсім сміливо їсти.

— Як я не збагнув, — прошепотів Іванко, — що треба до­щечку нижче прикріпити. І мале б поласувало.

— Ба! — засміявся Сашко. — Для малого ми влаштуємо дитячий садок!

Раптом олениха тривожно підняла вуха і глянула вбік.

Це йшла Іванкова мати. Олениха покинула їсти, рвонулась і великими стрибками попрямувала до лісу. Ласунчик стрибав поряд.

Вони миттю зникли.

— Знайшли-таки дорогу до нас, — радів Іванко. — Хай собі вуйко Гнат не згоджується, а ми будемо годувати тварин.

Сашко став учащати до Іванка. Він допоміг приладнати дощечку для оленятка і весь час чекав, чи не прийде знову з лісу олениха з малюком.

Їм таки пощастило. Олениха з Ласунчиком знову з’явились. І незабаром зовсім звикли до своєї їдальні.

Олениха з оленятком пробирались своїми таємними стежками.

От дивина! Гілка ялини, яка щоразу чіпляла оленятка за голову, тепер піднялася високо і наче пропонувала йому вільний шлях.

Олениха-мати цьому не дивувалась. Адже сніг, який пригинав гілку, уже розтанув.

Оленятко ступило на біле покривало галявини, вже не лякаючись, що загрузне в сніг. Але відчуло, що ніжкам дуже мокро. Далі лежав пухкий сніг, і воно вирішило, що на цьому пухнатому покривалі води не може бути. Та помилилось… І другий крок лишив маленьку калюжку.

Оленятко пострибало, не звертаючи уваги на калюжі, що лишалися після їхніх стрибків.

Нараз його збентежив якийсь незнайомий настирливий звук. Воно нашорошило вушка, потім попрямувало до краю галявини, звідки линув цей звук.

То шуміла вода, така неспокійна, нестримна. Вона бігла з каменя на камінь, відкидаючи маленькі камінці, що їй заважали. Раптом оленятко помітило, що підмитий водою важкий шар снігу бухнув у струмок. Це налякало оленятка. Воно позадкувало і наткнулося на маму, яка прибігла за Ласунчиком. Сама вона вже не вперше чула ці звуки, які здивували сина. Їй не в дивину було дзюрчання весняних струмків. Мама погладила оленятка мордою по тім’ячку і відчула у нього на голівці тверді горбочки.

Це вже починали рости ріжки.

Як завжди, Іванко і Сашко уважно стежили за оленями.

— Іванку, Іванку! — прошепотів Сашко. — У оленятка ріжки ростуть.

— Йой! — зрадів Іванко. — Вже дорослий хлопчик! Недарма ми сіно приносимо.

Але олениха чомусь хвилювалась.

Іванко з жалем промовив:

— Вуйко Гнат сюди йде.

Олениха підштовхнула оленятка, вони обоє побігли до лісу і там відразу зникли між деревами.

Тепер хлопчики уже сміливо кинулись назустріч вуйкові Гнату.

— О, та я бачу, ви таки принадили до себе оленів, — засміявся вуйко Гнат. — Мені дуже подобається, що ви й лоточки поробили, і так тихенько пораєтесь, що олені вас не лякаються. Саме таких кмітливих, старанних помічників мені й треба.