Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Сніг уже скрізь почав танути. Із гілок капали великі краплі води. Зграї пташок повертались додому.

Оленятко здивовано побачило, що на гілочках з’явились незрозумілі пуп’янки. Пахли вони чимось солодким, приємним. Але коли Ласунчик наблизив носик до цього солодкого, виявилось, що воно ще й клейке.

За кілька днів нова несподіванка. Там, де були пахучі, липкі пуп’янки, з’явились ніжні зелені листочки. Багато дерев вкрилось квітами; дикі груші, яблуні — усі вони стали врочисті та пишні.

Різнобарвні квіти з’явились на кущах: білі — на ожині і терносливі, рожеві — на шипшині. Високо, високо на скелях замигтіли чарівні квіти — гірські фіалки-звіздочки. Лише дорослі, найхоробріші юнаки діставались туди, щоб їх нарвати. Іванко й Сашко тільки мріяли про це, а ще не наважувались.

А оленятко сміливо бігало тепер усюди — і на запашних гірських луках, і по вузьких стежинах над самими прірвами, і мати вже не боялася за нього.

Йому було дуже весело. От на галявину вибігли ще двоє незнайомих оленят. Ласунчик неймовірно зрадів. Одне з них миттю нагнуло голову з молоденькими ріжками і кинулось на Ласунчика. А Ласунчик і собі стрибнув до нього, адже у нього були такі самі ріжки. І вони почали борюкатись.

Може, комусь могло здатися, що вони б’ються, а насправді вони гралися. Так само, як Іванко, Сашко та інші хлопчаки, котрі вибігли після школи на полянку, гуляли і раділи, що небо таке синє-синє, сонечко світить яскраво, пташки співають, а навкруги зелено-зелено.

Валерія Іваненко — з цим ім’ям вона увійшла в дитячу літературу. Воля — так звали її дома… А для нас, її друзів, хто вчився з нею з першого до останнього курсу в Київському університеті, вона назавжди лишилася Лесею, Лесею Іваненко… Це друге ім’я прийшло за нею з Уралу, з років війни, евакуації. Хтось назвав її там ніжним, українським ім’ям — Леся. Вона була в тому суворому краю втіленням України — її поетичності, лагідності, теплоти. Леся Українка… Хто міг гадати тоді, що наша Леся повторить трагічну долю великої поетеси?

Якою була Леся? Про неї можна багато розповідати. Але двома словами — вона була добра і чарівлива. Чарівливість її йшла від справжньої доброти, м’якої доброзичливості до людей. Вона була демократична і проста. В ній не було пихи та зарозумілості, що інколи властиві людям обдарованим і талановитим. Вона була по-справжньому інтелігентна. І її інтелектуальні запити — дуже широкі… Ми могли базікати, пустувати, називати її «Інгліш бой» за пишну каштанову чолку і кучері вздовж обличчя. Але ми знали, що їй було важлива вирішити для себе, як ставитись до творчості Пікассо, чим заперечити положення філософії Фрейда, чи слід знищити сніги Гренландії і як це відіб’ється на кліматі планети.

Колись Сент-Екзюпері сказав, що найбільше щастя для людини — це щастя спілкування з іншими людьми. До Лесі завжди тяглися люди. З нею можна було годинами говорити про те, що ти думав і що до розмови з нею тобі не спадало на думку. В ній була одна дуже важлива риса, яка, на жаль, властива далеко не всім людям — вміння мислити. Вміння замислюватися, міркувати. По-своєму критично аналізувати явища життя. І для самої Лесі вищою оцінкою людини було те, що ця людина вміє думати. Але вона ніколи не пригнічувала іншого своєю особистістю. З нею було дуже легко. Дуже цікаво. Сперечатися, мріяти, міркувати…

Але вона не стояла над повсякденним буттям. Її завжди цікавило все, що робилось на факультеті. Вона завжди була в гущині студентського життя. Чомусь запам’яталась лекція, яку Леся читала в Будинку для глухонімих дітей. Вона розповідала їм про океан, про морські глибини, про повадки риб, показувала через проекційний ліхтар яскраві зображення глибоководних страховищ. Глухонімі діти, як зачаровані, дивились на вчителя, який жестами переказував їм Лесині слова. Найдужче на них чомусь справило враження, як харчується морська зірка, — вивертає зовні шлунок і ковтає здобич.

Взагалі море було улюбленою Лесиною стихією. Недарма ми називали її «Морською вовчицею».

В ній не було приземленості. Її поривання, мрії, думки… Вона немов зійшла з сторінок Гріновських книг. Подив перед таємницею ледь зримих зірок і вірші Роберта Бернса, кришталева пісня Сольвейг і мрії про далекі архіпелаги. Її завжди вабили простори, далекі шляхи, мандрівки, південні моря, Карпати, Заполяр’я…

Експедиція на Баренцове море. Біологічна станція Академії наук СРСР у селищі Дальні Зеленці. Вони дійсно були «дальні». Шлях із Києва лежав через Ленінград, Петрозаводськ, Мурманськ. З Мурманська на схід пароплавом до Теріберки, а звідти на рибацьких ботах до Біостанції. Бот — невеличке судно, і навіть маленький шторм відчувається на ньому, як чимала качка. Хвилі йшли слідом — гряда за грядою. Вони накочувались високо за кормою, і здавалось, ось-ось заллють палубу. Носова качка несамовито тріпала суденце. Що ж, на морі трапляється всяке, і навіть найвитриваліші чоловіки можуть зеленіти від морської хвороби.