Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Гарний, багатобарвний «славен град Київ» у всі пори року. І оповитий атласними снігами, і заквітчаний полум’яно-жовтим листям теплої осені, і зігрітий промінням липневого сонця, коли всі поспішають до золотих пісків великої ріки, щоб кинутися у прохолодні хвилі Дніпра. Та особливо гарний він навесні, коли білопінне цвітіння каштанів буяє на всіх бульварах та вулицях.

Це багатобарвне і гомінке місто любила і чудесна дівчина, яку звали Валерією Іваненко. Дома рідні звали її Волею, Волечкою, а товариші, подруги, ровесники у школі і в університеті — Лесею.

Хоча вона народилася в Харкові, але з дитинства переїхала до Києва і полюбила гомін Хрещатика, і тишу золотих берегів Дніпра, і зелені хащі Голосіївського лісу. У неї було багато юних друзів, які любили її за добрий розум, за її життєрадісність, доброзичливе ставлення до людей. Друзі відчували, що в цій легкій, з сяючими очима, завжди готовій прийти на допомогу іншому дівчині є щось незвичайне, присутність гнучкого, живого розуму, великої натхненності, що притягала до себе.

Була вона ледь смаглява і красива тою красою одухотвореного обличчя, яка притаманна небагатьом людям. А коли вона бігла і за вітром розвівалися її каштанові кучері, очі горіли чистою радістю буття, — не можна було не замилуватися цією чарівністю молодості і не побажати їй щастя в житті.

І який не широкий Дніпро, думи її були ще ширші, ще глибші. І не здавалось дивним, що ця глибина її думок існує поряд з ліричними роздумами, тому що тут могло відбитися щось сімейне: батько її, який загинув на фронті Великої Вітчизняної війни, був літератором-журналістом, а її чудова мати — відома письменниця.

Ні, її не полонили поетичні захоплення. У мріях їй з’являлися моря у всій їхній силі і красі і навіть сам океан з неосяжним, чарівним, невідомим глибинним царством. Там здіймалися з темних безодень страховиська з палаючими смолоскипами, що освітлювали гострозубих, ні на що не схожих створінь, там світилися підводні скелі тa ліси, по яких, як лиси, мелькали руді, сині, червоні риби небачених глибин.

Це захоплення почалося ще тоді, коли вона школяркою у морському гуртку Київського Палацу піонерів вивчала рибок, що плавали в акваріумі, і читала книги про природу лісів і особливо моря.

Вона твердо вирішила прилучитися до великої науки, що вивчала океан. Але в Ленінградський океанографічний інститут не приймали дівчат, очевидно, захищаючи їх ніжну юність від змінливо бурхливої океанської праці. Та однаково на біологічному факультеті Київського університету вона прилучилась до улюбленої водяної стихії.

Що ж, під час експедиції на берег Чорного моря вона переконалась, що окремі тропічні види його мешканців рідня тим, що живуть коло берегів Індійського океану, що маленькі вугрята проробляють абсолютно фантастичний шлях з далекого Саргасового моря в українські ріки, що мешканці Баренцового моря — надзвичайно цікаві жителі Півночі…

Навіть річки й озера Закарпаття сповнені дивовижного життя, а риби, що розмножуються в притоках Дунаю, — справжнє багатство республіки.

З цього маленького лаборанта, що вивчав життя водних організмів, почав виростати вчений з великим гострим розумом, з енергією майбутнього океанського дослідника. І скоро всім стало ясно, що в особі Валерії Іваненко, чудесної Волечки-Лесі проявить себе самостійний вчений з найширшим охопленням дослідницького матеріалу.

Вона вибирає тему своєї наукової студентської роботи — «Донна фауна солоних кутів Кілійської дельти ріки Дунаю як кормова база для риб».

Ця робота молодого вченого представлена на республіканський конкурс наукових студентських праць, присвячений тридцятиріччю ВЛКСМ. Вона премійована як одна з найкращих.

Леся їздила в Заполяр’я, де показала високий клас роботи, і її ще дужче полюбили товариші за витримку, вміння працювати, енергію і велику авторитетність серед учасників експедиції.

Ніщо, здавалось, не може перешкодити дальшому росту цього невтомного характеру. Вона закінчує університет. У неї в руках диплом з відзнакою. Вона — аспірантка на кафедрі іхтіології. У 1952 році вона вже сама читає лекції на четвертому курсі біофаку, а через два роки її залишають штатним співробітником при тій же кафедрі.