Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Одне з пташенят, гага вже не розібрала — своє чи чуже, перелякано повертало голівку, дивлячись на небо. Воно шукало сонця, такого звичного і такого лагідного, теплого, але зараз його на небі не було. З розпачливим криком пташеня кинулось до мами.

— Ах ти, мале! Ти думаєш, сонце зовсім пішло з неба? Зараз літо, і сонечко нікуди не піде від нас аж до зими. Це тільки трохи посутеніло, а справжньої темряви ти ще не бачило. От як настане зима, сонце зовсім сховається за обрій і не показуватиметься кілька місяців. А зараз заспокойтеся, вітер прожене хмару, буря на морі вгамується, і сонечко знову вийде і приголубить вас.

Все так і сталося. Пташенята біля мами заспокоїлись і після негоди безтурботно побігли гуляти.

Минув рік, і пташенята стали вже зовсім самостійно запливати далеко в море. Вони вже не потребували маминого піклування, але, як і раніше, тримались дружною сім’єю.

З-під кучугури снігу з’явився мишачий ніс. Хоч крихітних вух миші майже не було помітно, вона все ж таки вчула невиразне шарудіння і відразу сховалась у свою домівку.

— Навіщо мені цей клопіт? Ще комусь у зуби можна потрапити. Піду на інший вихід. Добре, що я свою нірку з кількома ходами обладнала. Треба вміти жити…

Цій миші-полівці конче треба було перебігти через луку до своєї товаришки, побалакати про одну справу. Вона ще кілька разів висунула носа з-під снігу, понюхала праворуч, ліворуч, перевіряючи, чи безпечно навкруги. Аж тоді обтрусила свою сірувато-жовтеньку шубку і миттю вибігла на власну стежинку.

«А непогану стежку проклала я, — самовдоволено думала вона, — і корінці геть усі погризла, а були серед них такі соковиті!»

Її не обходило, що то були живі корінці травиці й квітів, які по весні мали розквітнути. Та хіба миші коли дивляться на квіти? Їм ніколи й не кортить. Зернятка та корінці — то інша справа.

Так міркуючи, вона добігла до своєї молодшої приятельки. У тої гніздечко було зроблено з трави і лежало поверх землі, лише зокола прикрите снігом.

Вона чкурнула в гніздечко.

— Слухай-но, — сказала вона господині, — я тут недалеко знаю стіжок сіна. Ти, мишо, молода і жити не вмієш. Так отож послухай мене: чи не краще нам перебратися туди? І тепло, і їжі досхочу. А сіно свіже, пахуче. До весни вистачить.

У молодшої миші від здивування очі стали округлими.

— До весни? Та й годі?

— Ох, і дурненька ти, — жваво мовила старша. — Там весною багато мишей зберуться з усього поля. За зиму перетруть усе те сіно на потрух, нічого й не лишиться. Та вже буде весна, і яке нам діло до того сіна? А люди інші стіжки поставлять. Я настійно раджу тобі — перебирайся у стіжок, там воно й безпечніше. Ти знаєш, з’явився наш нещадний ворог з півночі — птах-зимняк. Тільки й чути — то там, то тут гинуть наші сестри полівки.

Молода господиня писнула:

— Але, на жаль, я не можу переселятися зараз. У мене малі діти. З ними про переселення до стіжка і мови бути не може. Та за літо я наносила сюди з поля чимало зерна. Усі ж миші так роблять. Голодні не будемо.

— Ну, я навідуватимусь до тебе, — пообіцяла гостя.

І вона так само сторожко, виглянувши кілька разів, подалася до стіжка.

А над луками ширяв отой птах з півночі — зимняк. Недаремно його так боялася миша. Він пильно вдивлявся вниз на білий сніг. Зимняк уже запримітив, що мишви розплодилось без ліку. А його суперник сорокопуд хвилюється, що їм обом не вистачить! До чого ж цей птах любить сварки!

А сорокопуд був зайнятий перевіркою своїх запасів. Він наколював забитих мишей на шпички чагарника. Зараз він чомусь сердився, тріпав сірими з білими смужками крилами, випинав білі груди. Закінчивши роботу, сорокопуд зайняв своє улюблене місце на вершечку високого дерева, що росло на узліссі. Звідси він сторожко оглядав все навкруги. І раптом він помітив, що внизу мигнула жовтувата шубка миші-полівки. Сорокопуд каменем упав на здобич. Це була та сама миша, що поспішала до стіжка.

«Ну, нехай мій сусіда зимняк знає, який я вправний!» — подумав він.

По зимовому лісі вже давненько блукала дівчинка Таня з батьком. У батька за плечима висіла рушниця, та жодного зайця вони сьогодні не зустріли, мабуть, тому, що Таня нав’язалась. Батько примирився з думкою, що це не полювання, а просто прогулянка.