Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Та от настала осінь.

Щиглик був здивований незвичайною поведінкою ластівок. Вони металися попід стелею веранди і про щось перемовлялись.

— Що-небудь трапилось? — запитав він у одної ластівки.

— Ти хіба не знаєш, що ми відлітаємо, а відліт — подія завжди тривожна. Нам ще треба об’єднатися з іншими ластівками. Дорога буде тяжка і далека — аж за море.

Щиглик уже спав і не бачив, як пізно увечері величезна зграя ластівок знялася в повітря і зникла у темряві.

Дівчинка була прикро вражена, не побачивши вранці ластівок, таких веселих, дзвінкоголосих. Без щебетання ластів’я-чого стало зовсім порожньо. Невже чекати аж до наступної весни?

Зненацька долинуло знайоме:

— Ф’юіть-ф’юіть.

Дівчинка стрепенулась, наче почула голос приятеля. «Ой ти, мій вірний щиглюню. Ти прилітатимеш, аж поки не випаде сніг?»

Так, це був щиглик. Він відразу попрямував до спорожнілих гніздечок і теж побачив, що ластівок нема.

— Як це я забула насипати щигликові його улюблених зерняток? — спохватилася дівчинка, і за хвилину на ганку вже стояло блюдечко з зерном.

Але все ж до свого гнізда він вернувся сумний. Старий дятел, що жив коло нього на сосні, розповів йому про нічну подію, як відлітали пташки у вирій.

— От дивні птиці! — додав він роздумливо. — У повітрі літають так спритно, такі витворяють штуки, а на землю ніколи не сядуть. Усе намагаються сісти на кущик чи на купину, бо на землі їх залишає уся їхня спритність.

Дні минали один по одному. Щиглик літав у гурті інших молодих балакучих щиглів, але часто згадував своїх літніх друзів, таких далеких тепер.

«Навіщо вони відлетіли?» — думав він.

Адже мила дівчинка, навіть коли випав сніг, не забувала виставляти на ганок блюдечко із смачними зернятками, і щиглик з товаришами щодня поспішав до знайомого будиночка, та, проте, нетерпляче чекав повернення ластівок.

Щиглик незчувся, як настала зима.

Якось він зі зграйкою щиглів перелетів на маленьку осику.

Сніг з осикових гілок густо посипався на землю.

Щиглі весело перемовлялись між собою, та раптом припинили балаканину. З сусідньої берези вони почули голоси якихось інших, незнайомих пташок.

Кілька цікавих щигликів сміливо поспішили подивитись.

— Та вони пустуни не менш за нашого брата щигля. І вбрання схоже на наше — такі самі червоні шапочки. Мабуть, ми з ними порозуміємось!

Незнайомі пташки обсіли тоненькі гілочки берези як кому заманулось. Деякі почепилися навіть головами долу! Щиглям це було до вподоби. Вони самі були не від того, щоб пожартувати. Найсміливіші не утримались і собі причепились до гілочок униз головою.

Стара щиглиха невдоволено зауважила:

— Який сором! Оце називається господарі! Не вміють пристойно поводитись!

А прибулі жартуни розмовляли між собою, перебиваючи одне одного:

— Чит-чок! Чит-чок! Чит-чок!

Знімаючись угору, вони вигукували:

— Ф’юіт! Ф’юіт!

Щиглики, пташки завжди прості і товариські, відразу одверто запитали, як їх звуть і звідки вони прибули: чи з лісу за горою, чи з лісу за рікою?

Незнайомі один перед одним почали розповідати, що звати їх чечітками, а прилетіли вони з такого далека, що й запам’ятати неможливо, скільки гір, лісів і озер вони проминули.

— Ой, ми летіли, летіли з холодної півночі, аж із самої тундри!

— Там навколо самі снігові простори, ледве сюди дістались!

— Але ж у нас також зима і холодно, — дивувався один молоденький щиглик. — Певно, у вас іще холодніше?

— І не порівняти! — пояснила охоче чечітка. — Та нам не холод дошкуляє, а голод. Узимку на півночі з харчами дуже скрутно.

— А тут, — перебила її інша, — усі наші досхочу клюють березове насіння. Це ж наша найулюбленіша їжа.

Гості були дуже гарненькі — в червонуватих шапочках на голівках, з червоними шарфиками на грудях. Це дуже личило пташкам у хвилясто-сірому одязі з білими смужками на крильцях. Але й наш щиглик був наче в білій чистій манішці.

Розмова між щигликами та чечітками точилася далі.

— А чимало наших пташок відлітають звідси у вирій, — сказала літня щиглиха. — І шпаки, і журавлі, і жайворонок.

— А з нами теж летів жайворонок, північний рогатий жайворонок. На голівці у нього так кумедно стирчали два пучки пір’їнок, — вставила гостя.

— А давно ви до нас завітали? — запитав щиглик у білій манішці.