Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Хлопчик ступив крок, і раптом одна його нога сприснула з берега. На щастя, поряд були кущі верби. І Андрійко вхопився за гнучкі гілки.

Тим часом пташка уважно і ретельно плела собі гніздо. Андрійко звернув увагу, що за кілька хвилин кільце поширшало.

«Чудасія! Майже всі птахи та й люди будують свої домівки від землі вгору, а ці диваки плетуть згори до низу. Що ж воно буде?» — міркував Андрійко.

Раптом він побачив другу таку саму пташку. Вона несла в дзьобику тонісіньку волосинку, яку теж вплела у дивне гніздечко.

«От молодець! Допомагає товаришеві у роботі!» — схвально подумав Андрійко.

Цим другим робітником була пташка-самичка. Вона мала покласти яєчка і вивести своїх пташенят. Працьовите подружжя невтомно приносило будівельний матеріал. Іноді це був торішній пух із тополі. Пташки ретельно вплітали його у своє гніздечко, і від цього воно було м’яким і пухнастим.

Андрійко згадав, що все-таки слід іти додому.

Треба буде обов’язково привести сюди Ромася, адже він так цікавиться пташками!

Та хлопці зібралися лише тижнів за два.

«Не біда, — думав Андрійко, — пташки плетуть щось складне, мабуть, ще довго поратимуться. Встигнемо».

Коли хлопчики прийшли, Андрійко вигукнув:

— Глянь! Кінчають!

А Ромась здивовано протягнув:

— Невже це гніздо? Це ж справжня рукавиця. Та ще й підвісили її пташки над самісінькою водою. І як вони не бояться.

Андрійко ніяково мовив:

— То я вже поплатився за їхню хоробрість. А вони самі, мабуть, нічого не бояться. Як я тоді дивився, то думав, вони кудись пурхнуть звідси. Та де там! І уваги на мене не звернули.

А ремези й справді, коли працювали, ні на кого не звертали уваги. Їм треба так пильно вплітати травинки, тополиний пух і все інше, придатне для будівництва своєї хатки, що ніколи й угору глянути. От ремез знайшов ниточку і вплів її у майбутнє гніздо.

Хлопчики стояли ще з півгодини як зачаровані, не в силі відірвати очі від спритних трудівників.

Додому вони повернулись дуже збуджені і розповідали всім про цікавих працьовитих пташок та їхню дивну будівлю. Домовились ще раз навідатися до нових знайомих.

Та другого дня несподівано зірвалась гроза з шаленим вітром. Раптом ударив грім і почувся якийсь незвичний тріск. Це буря звалила стару осику, що росла коло хвіртки.

Андрійкові навіть боляче стало, коли він уявив, як шарпає лютий вітер тендітне гніздечко.

Через деякий час гроза трохи вщухла, і хтось постукав у двері. Увійшов Ромась. Він був у батьковому плащі і так само, як і Андрійко, дуже схвильований.

Мама мовила:

— Ну от, маєте! У таку погоду і не побоявся прийти.

— Ти уявляєш, — сказав Ромась Андрійкові, — як себе почувають бідні пташки? Може, поховались у свою пухнасту рукавичку? Та в ній не дуже сховаєшся від такої бурі.

А ремези справді були дуже стривожені. Навкруги діялося щось страшне, неймовірне. Таких моторошних звуків пташки ніколи не чули. Дерева в лісі нагинало майже до самої землі, ламало гілля. Ліс освітлювався спалахами блискавиць. Пташки не наважувались шукати захисту у своєму пуховому гніздечку, адже там уже лежали яєчка, їх так легко побити, але ж і не хотіли лишати його напризволяще. Занадто сильно шарпав його вітер.

Буря нарешті вщухла. Андрійко і Ромась нетерпляче виглянули у двір, ладні, як тільки розпогодиться, гайнути до лісу.

От ця хвилинка настала. Хлопчики і незчулися, як опинились на узліссі. Після бурі деякі дерева були покалічені, але кожна билина радісно вітала сонечко.

До дуба Андрійко і Ромась підбігли, як до давнього знайомого.

Але що це з ним? Дуб був укритий ніжними зеленими листочками-немовлятами. То буря позривала торішнє іржаве і скручене листя…

Хлопці поспішили до ремезів майже без надії зустріти своїх знайомих пташок.

На своє здивування, Андрійко і Ромась побачили гніздечко на місці, тільки було воно у дуже жалюгідному вигляді: все обшарпане, понівечене, і маленький ремез знову його лагодив.

А в гніздечку сиділа самичка і гріла яєчка, за які довелося стільки перехвилюватися. Але тепер усе було позаду, і ремезиха радісно мріяла про маленьких ремезенят.

— Брр! Як холодно!

Маленький окуньок аж здригнувся. Не дуже-то гріє риб’яча кров.