Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Вже давненько. Тільки ми в іншому лісі, отам за озером, мешкали, а тепер перелетіли сюди.

Та у щиглика ще було безліч запитань.

— А знаєте, у тім лісі, за пагорбами, я познайомився з одним птахом. Він також з півночі прилетів, напевне, ваш земляк. Звуть його снігур. Знаєте ви його?

— Звичайно! Це справді наш земляк!

— Давайте полетимо до нього? — зраділа чечітка.

— Він якийсь відлюдкуватий, — зауважила щиглиха, — сидить собі сам, міркує про щось.

— Дозвольте, тітонько, і я з вами, — попросився молоденький щиглик у білій манішці.

Літня щиглиха мовила:

— Куди ж ти, такий легковажний та балакучий? Хіба без тебе не обійдеться?

Але чечітка засміялась:

— Ніде правди діти. Побазікати й наші вміють — перебалакають кого завгодно. Хай і малий летить з нами.

І вони, затріпотівши крильцями, пурхнули до лісу за пагорбом.

На стрункій горобині, прикрашеній червоними китицями жовтогарячих ягід, сидів птах, сховавши голову у яскраво-червоне пір’ячко.

— Ой, який же він красунь! — не витримав і писнув молоденький щиглик.

Статечна щиглиха застережливо цвірінькнула:

— Ану, помовч! Недаремно-таки я боялася тебе брати.

А чечітка, на правах землячки, прямо підлетіла до снігура:

— Здоровенькі були, дядечку! От де довелось зустрітись. Ну, надумали-таки зиму тут перебути?

Снігур підвів голівку і глянув на землячку.

— Та в тутешньому лісі чудово. Бачите, скільки горобини, а на узліссі ще й калини багато. Та й інші ягоди є. Але я не зразу потрапив до цього лісу, мабуть, тільки днів зо три. А перед тим мені довелось пережити жахливу пригоду. Прилетів я одразу до міста, місто невеличке таке, мені його все неважко було облетіти. Зустрілись там хлоп’ята, уважні, дбайливі. Поробили для нас і інших птахів їдальні, насипали корму. Правда, сипали вони багато конопляного сім’я, яке я не дуже люблю, але чижикам і щигликам тутешнім це було до вподоби.

У цю мить стара щиглиха глянула ненароком долу і здивовано прошепотіла приятелькам:

— Який дивак! Погляньте! Усе смачне з горобини викидає на землю. Мабуть, клює самі кісточки.

Це справді так і було. Долі валялось чимало решток з ягід горобини.

Маленький щиглик у білій манішці звернувся до снігура:

— Так що ж там трапилося у місті? Самі ж кажете, що хлоп’ята навіть харчі весь час у пташиних їдальнях лишали.

Снігур зітхнув:

— Ох, якби ж то всі діти такими були! Нагодився один хлопчисько і давай жбурляти в нас камінці. Забив мою подружку і в мене поцілив — покалічив ніжку.

Раптом до горобини підлетіла зграйка таких самих червоних снігурів.

— Здоров, друже! Як твоя поранена нога? Ще не можеш далеко літати? Ну, видужуй швидше! А нам час за озеро летіти.

Чечітка стурбовано мовила:

— Нам також пора вже додому. Пробачте, що вас потурбували. Бажаємо здоров’я. Прилітайте в наш лісок он туди!

І непосидюча зграйка вже спішила до своїх берізок та осики, де чекали на них родичі.

У бурхливому північному морі стриміли вгору неприступні скелі невеличкого острівця. На цих суворих скелях селились тільки птахи, безліч птахів. Тут були і чистики, і гагарки, і багато інших, а найбільше — білих чайок. Вони сідали на кожен виступ скелі, і здавалось, що в тих місцях скеля вкрита снігом.

Всі птахи здіймали страшенний галас. Недарма це місце називали пташиним базаром.

Шалені хвилі раз у раз з гуркотом розбивались об скелі, і від їхніх ударів здіймались у повітря мільярди дрібних водяних краплинок — справжній водяний пил. На хмарах цього водяного пилу весь час вигравала ледь помітна веселка. Тільки на схід скелі трохи розступались, даючи місце рівному берегу. І тут, серед уламків каміння, ходила, перевалюючись на своїх коротеньких ногах, клопітлива гага. За нею виступав її чоловік, селезень-гагун. Вони уважно відшукували собі затишну місцинку для гнізда. На землі гага почувала себе не дуже впевнено. Отож вона й не любила часто виходити на суходіл. Але що поробиш — пташенят треба було виводити на землі.

Гага зупинилась.

Сюди, до цього камінця, вода не досягне. Добре, що між камінням пробиваються якісь рослинки.

Гага ретельно шукала стеблинки, водорості, принесені морем, і плела з них гніздо. Але воно вийшло незатишним. Треба було зробити його всередині м’якеньким і теплим. І от гага почала вискубувати з своїх грудей та черевця тендітний сіренький пух і вистеляти ним гніздечко.