Час було вертатися додому. На узліссі Таня раптом закричала:
— Тату, стріляй! Дивись, який птах! Ти ж качок восени стріляв?
Їй дуже кортіло повернутись додому хоч з якою-небудь здобиччю.
Батько, примруживши очі, придивлявся до птиці, що плавно пронеслась у повітрі.
— Ні, дочко, цього птаха я стріляти не буду. Це наш друг і помічник. Він знищує безліч мишей, нахабних гризунів, що зерно з поля тягнуть і стоги псують.
І тут він побачив, що Таня махає рукою. Він здивовано глянув на доньку. А вона сказала:
— Це я побажала щасливого полювання нашому другові.
А поганка зовсім не погана
В одній родині водяних птиць сьогодні був урочистий день. Малята вперше вчились плавати на широкій воді. Мати, сидячи на гнізді, уважно стежила за неоковирними, невмілими своїми пташенятами. Вона дуже хвилювалась, адже малята були ще такі недосвідчені! У всіх інших водяних птахів пташенята вже давно підросли, а це тільки в їхній родині вилупились так пізно. Батько поважно плив поряд з плавучим гніздечком. От він кинув недалечко від першого пташеняти черв’ячка. Усі четверо дітей невпевнено потяглись до принади.
На небі лагідно світило яскраве сонце, і весь великий водяний простір грав перед птицями сонячним відблиском. Він наче вітав першу спробу малят.
Батько-птах знову кинув пташенятам якусь поживу, і вони уже впевненіше поспішали до неї…
А маленький Сергійко теж радів цього сонячного дня. Він нарешті умовив батька взяти його з собою на полювання. Та що батько! Найскладніше було умовити маму і бабусю, щоб відпустили його.
Та от перші перешкоди подолано, і Сергійко вже сидить у човні, що пробирається поміж листям куги та очерету. Сергійко — русяве, жваве хлоп’я — був викапаний батько не тільки зовні. Він намагався в усьому наслідувати свого татуся… Зараз хлопець, так само як і батько, уважно вдивлявся у зарості. Батько спритно вів човен вузенькою смугою води.
Про батька друзі жартома казали, що він дуже схожий на свого сина. Зараз і справді вираз обличчя і у батька, і у сина був зовсім однаковий — це було напружене чекання. Тільки син сподівався на якесь диво, а батько на багату здобич.
На колінах у батька лежала заряджена рушниця.
Задерикуваті, цікаві очі хлопця боялись пропустити найменшу дрібницю.
Потроху човен вийшов на широкий водяний простір.
— Дивися, Сергійку, — мовив батько, — недавно тут не було ніякого водосховища. Навіть не віриться! Тік собі Дніпро, а люди збудували греблю, глянь — справжнісіньке море! Недарма вже й пісню співають: «Море Кременчуцьке широке…»
Раптом Сергійко весь напружився.
— Тату, глянь, яка гарна птиця!
На воді, недалеко від берегових заростів, поважно гойдалась на вимощеній листям купі дивна птиця. На голові в неї пір’я, роз’єднане на два боки, здавалось вушками. Білі цяточки яскраво виділялись на темних крилах.
Ця птиця зовсім не була схожа на качок, яких тут, на радість мисливцям, водилося безліч, до того ж найрозмаїтіших. Батько, пристрасний мисливець, саме в ту мить схопився за свою рушницю. Сергійка наче щось підкинуло. Він ухопив батька за руку:
— Не треба стріляти! Вона ж така гарна! Навіщо тобі?
— Та що ти, дурнику, схаменись! Це ж поганка, а я цілився у качку. От бачиш, не треба було тобі зі мною їхати.
— Тату, та ти ж міг налякати її, а птаха і так нестійко тримається на цій чудернацькій купі.
Та батька вже охопило мисливське хвилювання. Він неуважно слухав сина і сказав квапливо:
— Ну, тепер тихенько сиди, обіцяй не заважати мені, а я тобі обіцяю, що твою поганку не зачеплю.
Сергійко покірно сів на кормі човна і замислився. Чому це таку гарну птицю звуть поганкою? Звичайно, це здалось Сергійкові незрозумілим, він вирішив спитати батька потім обов’язково.
У цей час Сергійків батько підняв рушницю і вистрілив у якусь качку, що пролітала над очеретом, але не влучив. Усі качки навколо сполохались і з галасом знялися в повітря.
Тим часом птаха у плавучому гніздечку наче зовсім не звернула уваги на загальну тривогу.
Тепер вона лишилась одна, горда і самітна. Навіть батько її пташенят кудись зник.
— Що б це могло значить? — дивувався Сергійків батько. — Може, вона на яєчках і не хоче покинути?
Сергійко зараз не міг не порушити своєї обіцянки — мовчати. Він пошепки сказав, нахилившись до тата:
Читать дальше