Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Тату, а давай під’їдемо тихенько човном і подивимось.

Батькові й самому надзвичайно кортіло розгадати поведінку птахи.

І раптом птаха слизнула з гнізда на воду, а за нею крихітні пташенята, що були накриті її крилами, почали здиратись їй на спину. Сергійко не міг погляду відірвати. От трійко малят вже влаштувалось, а четверте пташеня поспішає зайняти і своє місце.

Батько захоплено сказав:

— Ну й пощастило ж тобі, Сергійку, шкода ти така! Я вже скільки часу птахів вивчаю, а побачив це вперше. Ти тільки перший клас закінчив, а от тобі — відразу помітив!

— Та чому ж я шкода? — заперечив Сергійко. Батько часто так його називав і жартома, і по заслугах, але цього разу Сергійко не згодився. — От ти звешся науковцем по птахах, а може б, ти й сьогодні не побачив, як поганчата на спину мамі вилізли. А я вже другокласник.

Батько засміявся.

— Та тобі, я гадаю, цей досвід поганчат не потрібний, ти і сам добре вмієш на спину батькові вилізти.

Сергійкові зараз не хотілось сперечатися. Він не одводив очей від пташенят.

— Тату, поглянь, поглянь! Зайняли місце, як у театрі.

Куди вона з ними?

— А от побачимо, почекаємо трохи, — сказав батько, і сам зацікавлений.

Поганка, збагнувши, що тікати нема куди, повернула голову до своїх пташенят. Сергійкові здалося, вона їм щось сказала. І враз трапилось несподіване! Мати з усім виводком на спині — шубовсть! — пірнула у воду.

Сонце вже закотилось за обрій. Полювати було пізно. Батько з сином помалу відпливали від берега. Сергійко не зводив очей з плавучої купи листя — гнізда поганки. Вже здаля він побачив, що поганка виринула з води.

— Дивись, дивись, тату, вона не з порожніми руками, чи пак, не з порожнім дзьобом. Он у неї в дзьобі маленька рибка.

— Та ти у мене спостережливий! — похвалив Сергійка батько.

— То вона вечерю своїм поганчатам несе. Диви, диви, у гніздо вкинула.

А за матір’ю одне по одному піднімалися з води, наче великі бульбашки, її пташенята. У тиші вона зібрала їх усіх докупи біля гнізда. Почали злітатись розтривожені допіру качки. Вони з подивом бачили, що поганка, так як і раніше, спокійно похитується на своєму плотику-гнізді.

— Чому її назвали поганкою? — спитав Сергійко тата. — Вона ж така розумна і гарна.

— Напевне, тому, — відповів тато, — що м’ясо поганки тхне рибою і їсти його не можна, та ще й гніздо майструє з опалих гілочок: намостить у гнилу купу водяних рослин, торішнього листя і плаває на цій купі аж доти, поки не починає тхнути гнилим. У гнилому листі так тепло, що поганка спокійно туди відкладає яйця і сама сідає на них…

— Тату, вона зовсім не погана, ця поганка, — не міг заспокоїтися Сергійко. — Он як вона піклується про своїх поганчат і як чудово їх тренує.

— Власне, її звуть ще й чомгою, норцем і пірникозою. Бачиш, скільки імен! — сказав тато.

Хоча полювання у нього було не дуже вдалим, проте він був задоволений не менше за сина тим, що побачив.

— Тату, а вона справжня? — спитала пошепки дівчинка.

— Про що ти, Мар’янко? — здивувався батько, відірвавши погляд від своєї вудки.

Дівчинка пальцем показала на яскраву зеленкувато-синю пташку, яка сиділа на гілці куща і нерухомо дивилась у воду, де між зеленим широким лататтям біліли чудові лілії.

— Я до неї тихенько доторкнусь, — прошепотіла дівчинка. І не встиг батько відповісти, як Мар’янка обережно навшпиньках підкралась до птаха. Та птах раптом — раз! — і пірнув у воду.

— Ой, ой, ой, що ж я наробила! — дівчинка, плачучи, сплеснула руками. — Пташка, мабуть, милувалася отією білою квіткою на воді, а я її злякала. Вона з переляку впала в річку!

Батько погладив дочку по голові і заспокійливо промовив:

— Не плач, та пташка зовсім не цікавилась лілією. Вона стежила, коли у воді блисне рибка, і, побачивши її, кинулась у воду, щоб схопити.

Мар’янка заспокоїлась:

— Правда? Я таких птахів ще ніколи не бачила.

— Не біда, дочко, ще побачиш. Це звичайна наша пташка рибалочка, або зимородок. Зимородок селиться над річкою і ловить дрібну рибу. Отут десь, напевне, є його гніздечко. Ну, біжи нарви квітів. Дивись, які чудові. А у мене саме риба, здається, клює.

Мар’янка побігла вздовж берега і раптом побачила хлопчика, старшого за неї. Він, обережно тримаючись однією рукою за гілку верби, спускався по глинястому обриву. У другій руці він щось ніс. Ото бешкетник! Мабуть, провідав, що тут десь близько є гніздечко. Треба його зупинити.