Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

— Ти чекаєш Червоного Лиса? — поцікавився хазяїн.

Адамс належав до людей, що неохоче розв'язують язик.

— М-м-м, — промимрив він замість відповіді.

— Скоро прийде. Завжди вірний своєму слову, — зауважив чорноволосий. Його грубий голос ніби застрявав між беззубими щелепами і скидався на рохкання.

— М-м-м, — знову пробурчав Адамс.

Проте хазяїна не бентежила небалакучість гостя.

— Його товариш, старий індієць, вже тут, — не вгавав він, — отой здоровенний червоношкірий за столом… Топ… Ти його знаєш?

— М-м-м… — Адамс усе ще уперто мовчав, хоч у ньому вже прокинулась цікавість. Індієць, про якого йшлося, сидів за другим столом; перед ним стояв порожній келих, у руках він тримав карти. Навіть сидячи, індієць здавався незвичайно великим. Його довге чорне волосся, в якому вже сріблилися сиві пасма, було, за індійським звичаєм, заплетене у коси, що спадали по обидва боки на груди. Він скинув куртку, оголивши бронзове тіло. Індієць горланив, прискав і, голосно лаючись, сперечався з, іншими гравцями.

Поки небалакучий гість розглядав червоношкірого, Бен приніс йому шматок засмаженого бізонячого ребра. Адамс узявся до нього і хутко з'їв, бо добре-таки зголоднів. Бізоняче м'ясо було ніжне і смачне. Доївши шматок, він кинув кістки собаці хазяїна. Тепер хлопець уже не був такий неприступний і Бен міг задовольнити свою цікавість.

— А хто отой, що там сидить? — почав Адамс, зневажливо скрививши рота.

— Ти, певно, з благородних панів? Ті й п'ють мало, і грають обережно! — Бен підсів до Адамса і прискалив око. — Коли ви гуртом знайдете золото, тоді й ти зможеш трохи ризикувати.

— Яке золото?

Бен хитро усміхнувся.

— Ти, певне, гадаєш, що тут є таємниця? Золото Топа.

— Нікому б і на думку не спало, що в цього старого червоношкірого голодранця є золото.

— А хіба червоношкірі вміють по-справжньому скористатися із золота? За це вже треба взятися нашому братові. Але, можеш повірити мені, цей старий знає дещо.

— Про мене. Я до цього не маю ніякого діла.

— Але коли ти чекаєш Червоного Лиса, то таки маєш, мій хлопче.

Адамс випив ще келих бренді.

— Чого це ти думаєш, що я чекаю Червоного Лиса?

— А хіба ні? Не Червоного Лиса? А мені здається, що саме його. Ти міссурійський щур, і ще вчора тебе тут не було. Ти ж прибув у цей проклятий степ казна-звідки, з зелених лук верхньої Міссурі і, скажу тобі по секрету, якраз проїжджав повз золото. Бо воно ж саме й лежить у Чорних горах.

— Але ж вони великі.

Бен високо скинув бровами.

— Отож-бо воно й є. В цьому й заковика. Ти влучив у самісіньку точку, славний хлопче. Чорні гори великі, і, коли щось хочеш знайти, з тобою мусить бути людина, яка знає ці місця. А старий Топ, о, йому знайомі ці гори!

— Можливо. Чи не він і казав тобі про це?

— Мені? Навіщо? Я не шукаю золота.

— Авжеж, ти не шукаєш золота в горах. Тобі зручніше добувати його з кишень.

Бен засміявся: його зовсім не образило таке зауваження.

— Аби тільки в них що-небудь лишилось, — докинув він. — Я радий, коли ви щось знаходите. Тоді й мені дещо перепадає.

— А ти можеш нам допомогти? Бен знизав плечима.

— Червоний Лис не з тих, що шукають допомоги. Я його вже давно знаю, і тільки одне скажу тобі: хай стережеться. Адже він веде небезпечну гру.

— Небезпечну? Я знаю дакотів. З ними можна ладнати.

— Може, ти з ними й ладнаєш. Ти схожий на сина фермера…

— А коли б я і справді ним був… то що тоді?

— Чого б то червоношкірі мали кривдити фермера? Адже ви їм заплатили за їхні землі?

— Так, у нас є купча. Дакоти завжди ставились до неї з повагою. Але ці кляті земельні компанії… вони ще гірші за червоношкірих. — Торкнувшись цієї теми, Адамс відчув, як від гніву кров ударила йому в обличчя.

— Ага, он звідки повіяв вітер. Можна вже собі уявити, завжди та ж сама стара пісня, з часів великого Данієля Буна й до сьогодні. Спершу ти обробиш землю, а потім тебе проженуть, бо якийсь заповзятливий спекулянт скупить усе і його зовсім не обходять дрібні господарі, коли вони йому ще раз добряче не заплатять… Та покинь її до дідька і візьми собі іншу ферму на основі закону про поселення… Це коштуватиме небагато, на такі гроші ти вже якось стягнешся.

— Воно-то так, але поговори з моїм старим. Він обробив цю землю і заплатив за неї дакотам, а тепер мусить забиратися геть або ще раз платити? Та він скоріше ладен повбивати отих бандитів…

— Яких бандитів?

— Та землемірів.

— Ну й що ж, хіба цим він знищить і земельні компанії?