Петер Енґлунд - Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Серед сучасників знаходилося чимало таких, хто під час приморозку завойовницьких походів великодержавності не вагався засуджувати війну як єдиний спосіб зміцнення становища дворян і збереження в країні миру. Мовляв, дворяни наживаються на війні багатьма способами: в подяку за різні заслуги їм роздають найкращі маєтки, а на полі бою вони привласнюють воєнну здобич і отримують платню як найманці. Ті ж дворяни, що попри все залишалися вдома, могли завдяки спеціальній податковій системі отримувати від своїх селян половину тих коштів, що риксдаґ асигнував на збройні сили. Крім того, і дворяни, і корона наполягали на застосуванні рекрутських наборів до армії як на гнучкому способі спекуватися бунтівних селян. Дехто заходив так далеко, що вважав, ніби то не війна вимагала набору рекрутів до армії, а потреба набирати рекрутів як спосіб запровадження дисципліни спричинялася до війни.

Та не варто надто спрощувати й очорнювати образ шведських дворян, вбачати в них однорідну масу кровожерних собак, що, виючи, постійно жадали нової війни. Вони здатні були виявляти неабияку відповідальність за державу й суспільство, і є історики, які намагаються помалу вкорінювати думку, що саме шведські дворяни були найпрогресивніші в тодішній Європі. Серед дворян, крім усіх тих, що робили військову кар’єру, було також багато добрих державних діячів, блискучих учених і безліч тямущих службовців, здібних поетів і просто освічених людей. Часто війна була тягарем і для дворян, і далеко не всі вони підштовхували короля до війни (наприклад, до ради належали й такі, що довгий час перебували у відвертій опозиції до експансіоністської політики і вперто вимагали миру). Та, незважаючи на це, можна сміливо сказати, що серед дворянства ми знайдемо і більшість тих, що задумували війну, і більшість тих, що мали з неї користь.

Ознакою тієї війни, Великої Північної, було те, що вона почалася не так, як решта воєн у XVII столітті, тобто не з нападу шведів, а навпаки, перші напали сусідні держави. А проте, як ми побачимо, то була відверто реваншистська війна. Напади передовсім були спрямовані на те, щоб відібрати назад землі, що їх шведи захопили в них протягом минулих років. Шведські вояки змагалися під Полтавою за те, щоб зберегти ту здобич. Вірні вояки Карла ХІІ билися й помирали за тих, хто наживався на імперії і тому хотів її зберегти, за тих шведських дворян, які отримували великі, добрі маєтки на завойованих землях, за всілякі торговельно-капіталістичні зграї, що наживали великі гроші на східноєвропейській торгівлі, і за шведську державу, що радо стягала мито й акцизи з тих велетенських прибутків. Саме ці дійові особи найперше опинилися під загрозою, коли наприкінці ХVП століття над Європою почали збиратися лиховісні хмари і стало видно, що насувається нова велика війна.

Війна, що привела велику шведську армію в серце України, була безпосереднім наслідком шведської великодержавності. Шведська влада вперто боронила те, що завоювала за минулу добу. Якщо війнами та завоюваннями намагалися досягти безпеки Швеції, то все скінчилося химерним парадоксом: якраз безпека її ослабла. Як виявилося, вели-кодержавність значною мірою розбудовували за рахунок Данії, Польщі та Росії. Ніщо не свідчило про те, що ті держави мовчки погодяться із втратами території, які їх спіткали. Протягом довгих років їм надто часто наступали на пальці, і вони ще й досі боліли.

У Данії реваншизм нив, як хворий зуб. Найпершою метою данської зовнішньої політики було вирватися з кільця, яким її оточили шведи, й повернути собі втрачені провінції. У Польщі також плекали плани відвоювати втрачені землі, хоч поляки не казали про них так відверто, як данці. Країна, власне, мала тільки один вихід до моря – через Ґданськ. А литовські і білоруські терени, що належали до Польщі, навпаки, намагалися отримати той вихід через Ригу у шведській Ліфляндії, і поляки сподівалися скоро домогтися цього. Новий володар, що посів польський трон 1697 року, курфюрст Саксонії Фрідріх Авґуст, якого ще називали Дужим, перед коронуванням у Кракові мав скласти присягу, в якій було й зобов’язання повернути втрачені землі.

Росіяни також снували підступні реваншистські плани. Найперше вони були зацікавлені в тому, щоб повернути Інґерманляндію, бо через утрату цієї землі їх відрізано від Балтійського моря. Підписуючи мир у Столбові 1617 року, коли Інґерманляндія переходила в руки шведів, російські представники відверто сказали: раніше чи пізніше вона знову повернеться до Росії. Уже в середині XVII століття російська держава почала знову розширюватися. Вступ на трон нещадного, дивовижного Петра І започаткував нову фазу в історії країни, початок велетенської праці, спрямованої на те, щоб зробити відсталу й ізольовану Росію сучасною європейською державою. Життєво важливим для російської держави та російської торгівлі був доступ до вільних від криги портів. Після того як росіянам не пощастило зброєю забезпечити собі вільне плавання в Чорному морі, вони звернули свої погляди на Балтійське і на шведські провінції на його берегах. Вибір напряму експансії в такому становищі був цілком природний. Саме тоді значення балтійських портів дуже зросло і насамперед завдяки зростанню торгівлі певними російськими товарами.