Була неділя, і навколо непоказного українського міста Полтави стояли одне проти одного два великих війська – шведське та російське. Вони були, мов два дикі звірі, що завмерли носом до носа, напружено пригнувшись, готові вмент кинутись одне на одного. Російське військо обережно, крок за кроком, наближалося до міста, яке облягли шведи. Тепер російські полки стояли біля Яківців, за якихось п’ять кілометрів від нього. Шведській сторожовій охороні видно було, як завзято працювали росіяни, щоб укріпити свій новий табір. Шведське військо також старанно готувалося до тієї запеклої проби сил. Військові частини, досі розсіяні по українському степу, були стягнені до околиць Полтави й лаштувалися до бою. Дикі звірі стояли, ляскаючи себе хвостами, ладні вчепитися один в одного; ішлося тільки про те, хто, люто пирхаючи, завдасть першого удару.
Протягом минулого тижня дві армії дедалі частіше стикалися одна з одною. Гарячі дні в повняві літа минали в постійних зачіпках. Раз по раз спалахували дрібні бої, що їх переважно починали росіяни. Цей день, 27 червня 1709 року, не був винятком. Уже рано-вранці в розташуванні шведських військ залунали сонні голоси тривоги. Два ескадрони російської кавалерії промчали повз зовнішню варту, вбили кількох солдатів, проникли майже в самий табір і вернулися назад. Невдовзі здебільшого відновився звичайний лад, а оскільки була друга неділя після Зелених свят, то близько десятої години мала початися Служба Божа.
Щодо релігійних справ у шведській армії дотримувалися дуже суворої дисципліни – усі мали ставати до спільної молитви вранці та ввечері і бути присутніми на Службі Божій кожної неділі й кожного свята. Цьому звичаєві надавали великої ваги і відступали від нього тільки у найскрутніших випадках, і то не завжди. Хоч який страхітливий холод стояв тієї суворої зими, хоч багато було таких, що повідморожували ноги й навіть позамерзали на смерть, військо щодня збиралося на молитву під голим небом.
Тієї неділі король Карл ХІІ був присутній на Службі Божій лейб-гвардії. Проповідь виголошував тридцятисемирічний батальйонний священик Андреас Вестерман. Він служив у війську п’ятий рік. Його покликали під королівські прапори 1705 року, десь через шість місяців після одруження. За ці роки, поки він був у поході, дружина і єдиний син померли, залишивши його самітним. Чоловік, що того ранку правив Службу Божу лейб-гвардійцям, які стояли навколішки, був освічений. Свого часу він захистив дисертацію під вишуканою назвою «De Adiaphoria in bello, vulgo neutralitate» 4 4 «Про байдужість до війни, по-простацькому нейтралітет» (лат.).
. Але тепер війна присилувала його занурити руки в бридку і брудну дійсність, дуже далеку від учених роздумів, бучних ювілеїв та інших вишуканих академічних заходів. Рік тому під Головчином він ходив навколо по болоті і причащав умирущих, що криком кричали в баговинні. Минулої зими він великим зусиллям змушував себе відвідувати шпитальні бараки, повні вмирущих і ампутованих, що тхнули гноєм і брудом.
Вестерман і його колеги були важливою ланкою в механізмі Каролін-ської армії. Вони втішали поранених та вмирущих. Вони суворо наглядали за всім побутом вояків і відповідали за дотримування всіх релігійних обрядів. Цих людей можна було зрозуміти, тільки усвідомивши, що всі вони були побожні й релігія була невід’ємною частиною їхнього світогляду; атеїзм у ті часи практично був неможливий. Люди не могли уявити собі світу без Бога. Світ був темний і холодний, а людина – мала й гола, віддана у своїй недосконалості на велику всемогутність Бога. Релігія була дуже важливим засобом впливу на народ і контролю над ним, чи то були селяни, чи солдати. В армії намагалися додавати відваги солдатам і приглушувати їхній страх, прищеплюючи їм різні релігійні постулати, частина яких була просто-таки взірцями чистого фаталізму. Наприклад, штурм ворожої батареї завжди був кривавий і пов’язаний з великими втратами, бо гармати мали високу скорострільність. А солдатам під час такого штурму веліли не шукати захистку від ворожого вогню. Вони повинні були йти випростані, високо піднісши голови, і вважати, що «без Божої волі в солдата не влучить жодна куля, чи він ітиме рівно, чи буде пригинатися». Після бою офіцери, мовлячи про полеглих, знову нагадували, що на все була Божа воля. Отже, можна було сподіватися, що той загін у новому бою битиметься так само «хоробро й самовіддано». Похідні священики, такі як Вестерман, відігравали важливу роль у підтримуванні дисципліни і бойового духу серед вояків. Вони були немов поліція, що наглядала за їхньою душею та тілом. Релігійна дисципліна, серед іншого й у формі тієї вранішньої молитви, була однією з ланок дотримування дисципліни взагалі. Солдати молилися Всевишньому, щоб він навчив їх бути вірними королеві і «ревно виконувати все, хоч би що від його імені загадували мені мої командири». Церковні слуги мали відігравати також свою роль і в самій битві. Звичайно вони йшли на поле бою, щоб підбадьорювати свою паству і стежити за нею. Було багато випадків, коли священики гинули в бою, наприклад, коли вони намагалися повернути солдатів, що відступали, назад під кулі й гарматний вогонь.
Читать дальше