James Fenimore Cooper - Зверобій

Непосида не вагався жодної миті.

Постріл пролунав уривчасто й сухо, потім запала тиша, але звук злякав тварину – олень прожогом стрибнув ув озеро і поплив. Непосида розчаровано скрикнув і хотів був наздогнати, проте біля води з’явився Звіробій і, махаючи рукою, велів приятелеві повертатися.

Пірога м’яко ткнулася носом у пісок, мисливець умостився на своєму місці й докірливо мовив:

– Нерозумний вчинок, Гаррі. Ти ж не м’ясник, і їжі в нас удосталь. Не оглянувши берега, ти нерозважно спустив курок, а зараз для цього зовсім непідхожий час. Відлуння твого пострілу міг почути хто завгодно.

Не слухаючи Звіробоя, Марч скрушно застогнав:

– Як же я міг схибити! Незграбна колода! – А тоді, заспокоюючись, досадливо махнув рукою. – Ну, гаразд. Може, мій постріл буде старому Томові за знак, що гості близько, і змусить його поставити горщика на вогонь… Пливімо далі, Натаніелю, пошукаймо ковчег, доки не смеркло.

Озирнувшись на гучний сплеск, вони побачили, як олень виринув на мілководді, обтрусився й потюпав берегом, щоб за хвильку майнути в лісові хащі.

Мисливець усміхнувся:

– Думаю, ця тварина вдячна тобі за промах, Непосидо. На щастя, твій бездумний постріл сполохав тільки оленя. Більше не варто втрачати обережність, Гаррі!

– Досить мене напоумляти, приятелю. Я не новачок на полюванні! – спалахнув, мов порох, велетень. – І рука мене не зрадила. У всьому винен дурний олень…

– Хай буде по-твоєму, Непосидо, – примирливо мовив Звіробій, – хоч я і вважаю, що веслом ти орудуєш значно вправніше, ніж карабіном… Повертай у глиб закруту. Сподіваюся, ми невдовзі відшукаємо протоку…

Пірога попливла вперед, і, коли вигулькнула невисока круча, Непосида, кинувши весло, підвівся на повен зріст і вигукнув:

– Не був тут два роки, а все, як і раніше! Бачиш он ту скелю? Схожа на бджолиний вулик – таку ні з чим не сплутаєш. Протока десь поруч… Дикунам теж запала в душу ця місцина, хоча ввійти звідси в річку не так просто, як здається на перший погляд.

Човен стрімко поплив до кручі. За закрутом глибока протока зі швидкою течією підхопила пірогу, немов пір’їнку, й понесла до річки, береги якої густо поросли деревами й чагарями.

Звивисте річкове русло із західного боку помітно вужчало, в холодній прозорій воді відбивалося сплутане колюче віття, що не пропускало сонячного світла.

– Справжнісінька засідка, – поморщився Непосида. – Через те Гаттер і ховає тут свого ковчега. Давай трохи спустимось униз за течією…

– Мені здається, в цьому місці навіть пірога заледве пройде, – неголосно заперечив Звіробій.

Непосида у відповідь лише прискалив око.

А щойно човен проминув торочки чагарів і потрапив у вузький закрут, він, не кажучи ані слова, підвівся й міцно вхопився за найближчу гілку крислатого куща. Пірога, погойдуючись, завмерла на місці. Звіробій мимоволі поклав руку на приклад карабіна – позначилася мисливська звичка. Тут було похмуро і тихо. Непосида кинув весло, нетерпляче промацуючи очима болотистий берег.

– Старий волоцюга десь тут поруч… Чуєш, Звіробою, як хлюпає баговиння – мабуть, чалапає по коліна в багні, оглядаючи свої пастки! – жваво вигукнув він, обертаючись до мисливця. – Але, побий мене грім, я ніде не бачу ковчега. Адже він узяв із собою дочок… Може, сам поплив сюди на човні, а ковчег з дівчиськами сховав на відкритій воді? Готовий закластися на найціннішу шкуру, що Джудіт не наважиться ступити своїм атласним черевичком у це болото! Найімовірніше, дівчисько чепуриться біля якогось джерельця, милуючись своєю вродою і сповнюючись зневаги до всього нашого чоловічого племені.

– Ти несправедливий, Непосидо, – мовив мисливець. – Ми, чоловіки, мало що тямимо не лише в досконалості молодих жінок, а й у їхніх вадах. Не побоюся сказати, що Джудіт Гаттер далека від захоплення собою і презирства до будь-кого. Вочевидь, дівчина разом із сестрою порається коло господарства, доки батько полює…

– …Як приємно хоча б раз у житті почути справедливі слова з чоловічих уст! – Низький м’який жіночий голос пролунав так близько до піроги, що велетень мимоволі здригнувся, а Звіробій присунув карабін ближче. – Рада бачити вас, містере Непосидо, в кращому товаристві, ніж досі. Адже добре слово дається вам так важко. Ваш супутник поважає жінок – вам варто в нього повчитися…

Гілки здригнулись, і в просвіт між листям визирнуло надзвичайно вродливе жіноче личко – настільки близько, що Звіробій міг би торкнутися його. Дівчина лагідно кивнула мисливцеві, а Непосиду обпекла удавано сердитим поглядом, який так-таки змінився глузливою байдужістю.