James Fenimore Cooper - Зверобій

– Не надто схоже на індіанця, що йде стежиною війни, – засумнівався мисливець. – Досвідчений воїн неодмінно знищив би те, що могло викрити його ворогові. Напевне, це слід мирного тубільця. У мене тут призначено зустріч з одним делаваром. Може, то його мокасин?

– Гаррі, а ти впевнений у хлопцеві, який запанібрата з дикунами, та ще й призначає їм побачення? – Старий окинув мисливця підозрілим поглядом і спохмурнів. – Можна на нього покластися?

– Безперечно, Гаттере!

– Дозвольте, я сам усе поясню, Томе, – стримано мовив Звіробій. – Мені зрозуміла ваша недовіра – ви ж бо бачите мене вперше. Річ у тім, що я тривалий час жив серед індіанців і для племені делаварів став близькою людиною. Обставини складаються так, що делаварам, можливо, доведеться вийти на стежину війни. Тож мені було доручено вирушити до білих, щоб напевно дізнатися, чого вони очікують від вождів племені. У поселенні біля форту, де міститься англійський гарнізон, доля звела мене з Непосидою, який збирався подорожувати в ці краї. А я саме тут мушу побачитися з молодим вождем, своїм давнім приятелем Чингачгуком, проте не можу сказати, з якою метою. У вождя є свої плани, та це його таємниця, а не моя… Завтра ввечері, за годину до заходу, ми зустрінемось, а потім кожен із нас піде своєю дорогою… Тож якби я оглянув той мокасин, одразу визначив би, чи делаваром він зшитий.

– Доню, мокасин у моїй пірозі. Подай-но його сюди! – наказав Гаттер. – Я вірю тобі, хлопче, і не збираюся пхати носа в твої справи!

Моторна Джудіт за мить уже простягла Звіробоєві знахідку.

– Це не делаварська робота, – впевнено мовив мисливець, уважно роздивившись малюнок на розірваному мокасині з оленячої замші. – Його сплетено на півночі, й він потрапив сюди з Країни Великих озер, де мешкають ірокези.

– Коли це так, – стривожено вигукнув Гаттер, – то затримуватися тут не можна ні на мить! Небезпека занадто велика: прокляті мінги не щадять нікого… І хоча невдовзі зовсім смеркне, будь-який шерех може нас видати. Хіба ви не чули відлуння пострілу в горах?

– Як же, чули, – зніяковів Непосида. – Адже це я сам спустив курок…

– Ох і дурень… Та що вже вдієш?! – Плавучий Том прислухався. – Зробімо так… дещо я вже підготував. Головний якір лежить на дні, у місці, де починається протока. До нього прив’язано міцну линву: вибиратися звідси доведеться тихо, без жердини і весел. Ми втрьох візьмемося за линву і почнемо підтягувати ковчег до якоря, а Джудіт тим часом попрацює стерновим… За будь-яку ціну мусимо дістатися відкритої води, інакше не потрапимо до Замка і нас тут передушать, мов курчат. А в разі нападу доведеться стріляти навмання в гущавину.

– Звучить розумно, – кивнув Звіробій.

– Уперед, старий пірате! – протрубив Непосида. – Забираймося звідси, і що швидше, то краще!

Каменюки, що втримували ковчег на місці, були здійняті в одну мить, і неповоротка посудина, підтягувана за линву трьома парами міцних чоловічих рук, повільно виповзла з-під прикриття. Завдяки широкому пласкому днищу баржа рухалася порівняно легко, але, щоб утримати судно посеред звивистої річки, потрібні були величезні зусилля – течія кидала баржу то до одного, то до іншого берега. Похмуре світло, що сіялося крізь листя, посилювало відчуття небезпеки; сонце ще не зовсім сіло, проте ліс уже нерухомо завмер, навіть пташині голоси стишилися. Не складаючи рук, чоловіки просували ковчег до якоря з такою швидкістю, яку тільки дозволяла міцність линви.

Тільки коли вдалині замайоріло спокійне дзеркало озера, всі полегшено зітхнули. Ковчег на мить уповільнив рух.

– Тут трохи світліше! – вигукнув Непосида. – Хоч побачимо засідку, якщо вже так станеться.

– Рано радієш, Гаррі, – пробуркотів Том Гаттер. – Не все так просто. Мусимо проминути ще кілька небезпечних місць, а коли вийдемо на відкриту воду, то на деякий час станемо геть беззахисними… Ось що! Джуді, сховайтеся з сестрою в каюті й не смійте витикати звідти носа, поки я не дозволю. Ми з Непосидою потягнемо линву під прикриттям колод – тут вистачить і нас двох. А ви, Звіробою, ступайте вслід за моїми доньками і стежте з вікна каюти, що робиться на березі… Тільки ховайте голову! – додав старий, похмуро гмикнувши.

Мисливець мовчки кивнув і причаївся за вікном каюти, більше схожим на бійницю.

Ковчег повільно повз листяним коридором, наближаючись до озера. Він уже досяг найвужчого відтинку протоки, коли Звіробій несподівано помітив те, що змусило його здригнутись і збуджено скрикнути: