James Fenimore Cooper - Зверобій

– Тату! Я чула, що казав Звіробій. Треба бути добрішими… і сестра каже, що нападати на індіанців несправедливо й небезпечно, а Джудіт розумніша за мене. Не проливай людську кров!

– Може, твоя сестра й розумніша, проте в цьому домі все вирішую я. Отож заспокойся, – м’яко повторив Гаттер. – Ходи до себе, доню, мені треба поговорити з Джудіт, ми незабаром відпливаємо. Ви залишаєтесь удвох у Замку, тому мені треба дещо з нею обговорити…

Чоловіки полишили Замок Водяного Щура, коли запала глибока ніч.

Гаттер єдиний знав, де були сховки з пірогами; тому він стернував, а його молоді супутники обережно занурювали весла в нерухому чорну воду. Яскраві зорі досі мерехтіли на небі, навкруги панувала тиша, проте в повітрі відчувалася тривога, і Звіробій мимоволі озирнувся на дім, де лишилися на самоті молоді дівчата.

– Серед білого дня, під захистом грубих колод, напад дикунів мені не страшний, – долинув до мисливця тихий рипучий голос старого. – У мене завжди напоготові чудові рушниці, й мій славний «оленебій» ніколи не дає осічки. Вночі ж зовсім інша справа. Пірога може підпливти непомітно: індіанці знають стільки всіляких хитрощів… Я недаремно звів своє житло на воді, тож у разі відкритої сутички не потраплю в халепу… Нехай дехто з колоністів уважає, що моє житло на видноті – добра мішень. Проте будь-що краще стояти на якорі в озері, якомога далі від лісових заростей…

Щоб перервати похмуре мовчання Звіробоя, Непосида, хитро примружившись, спитав:

– Подейкують, ніби ти, старий, був колись моряком? Ми готові вислухати кілька дивовижних історій про битви і потоплення кораблів…

– Хіба мало на світі базік, Гаррі? І ти такий самий, – невдоволено пробуркотів Гаттер. – Завше суєте свого носа до чужого проса! Яке кому діло до того, ким я був і що бачив замолоду? Найближчі двадцять чотири години значно важливіші, ніж спогади про події двадцятичотирирічної давнини.

– Це правда, – не став сперечатися Марч. – Мені не потрібна свічка, щоб відшукати шлях до тапчана. А ми зобов’язані захистити Джудіт і Гетті, не кажучи вже про власні коштовні скальпи. Чи не так?

Звіробій, якого мучили погані передчуття, вперто відмовчувався, і розмова у пірозі на репліці Марча скінчилася. Далі пливли у цілковитій мовчанці.

Пірога була така легка і швидкохідна, що Звіробій та Непосида веслували без зусиль, і вже за милю від Замка виразно проступили обриси берега.

– Стійте… Покладіть весла, хлопці, – неголосно звелів Гаттер. – Роздивімося трохи. Хоч ми зараз і далеченько від того місця, де на нас напали, це варто зробити. Один із моїх човнів заховано зовсім близько…

Тиша висіла над озером, нічого підозрілого ніхто не помічав, і було вирішено вийти на берег. Весла запрацювали знову – і незабаром ніс піроги з ледь чутним шурхотом торкнувся прибережної ріні. Старий і Непосида вийшли на берег, причому юнак прихопив обидві рушниці. Звіробій лишився охороняти пірогу, відігнавши її на невелику відстань від берега.

Дуплисте дерево – перша з двох схованок – росло біля підніжжя крутого пагорба. Раз у раз спиняючись і прислухаючись до найменших шерехів, обидва сторожко пробиралися вперед, доки Гаттер самими губами прошепотів:

– Отут…

І копнув носаком могутній стовбур давно поваленої старої липи.

– Обережно витягни човна, Гаррі, й передай мені весла. Я піду попереду, а ти не відставай ні на крок.

– Тримай напоготові рушниці, Томе, в темряві я не загублюся.

– Береженого Бог береже, – пробурмотів старий. – Од цих дияволів можна сподіватися будь-якої капості…

Проте все обійшлося. Вони щасливо дісталися берега, де їх уже очікував мисливець, щоб допомогти пронести човен крізь густий чагарник і спустити його на воду.

Том Гаттер прямував на середину озера, але невдовзі зупинився і відв’язав свою пірогу. Вирішив залишити човна вільно дрейфувати на той час, поки вони пливтимуть до іншого сховку, а забрати вже зворотним шляхом. Потім наказав плисти до того місця, де Непосида невдало стріляв в оленя. Там, за всіма ознаками, вже були індіанці, тож діяти треба було дуже обачно.

Другу пірогу він заховав майже на видноті – у дереві, поваленому буревієм, просто посеред порослої соснами піщаної коси.

На щастя, і тут усе вдалось. Як і першого разу, Гаттер та Непосида вибралися на берег, залишивши мисливця на варті. Проте, витягши човна зі сховку, Гаррі попрямував не туди, де чекав на них Звіробій, а проволік човна піском і рінню, зразу спустив на воду й узявся за весло. Зі старим, який пішов берегом, вони домовилися зустрітись подалі від Звіробоя.