James Fenimore Cooper - Зверобій

Тепер, заволодівши всіма пірогами на озері, обидва відчули себе значно впевненішими і вже не збиралися якнайшвидше полишати берег. Підібравши Гаттера і перемовившись із ним кількома словами, Гаррі Марч потужними гребками погнав човна назустріч мисливцеві. А потім вони перебралися до тієї піроги, де сидів Звіробій.

– Ну, схоже, ми таки випередили червоношкірих, – посміхнувся Непосида, знову беручись за весло. – Якщо вони захочуть навідатися до Замка, їм доведеться пускатися плавом…

– Веслуйте попід берегом на південь, – перервав Гаттер. Звіробій із подивом поглянув на старого, але промовчав. – Та спершу, щоб переконатися, чи все гаразд, обстежмо бухту. Адже ми не знаємо, чи пішли звідси дикуни.

Пірога слухняно рушила в указаному старим напрямку. Але щойно попереду вималювалися обриси високого берега бухти, як човен зупинився: у воді мінливими відблисками мерехтіло кволе світло напівзгаслого багаття на березі. Гаттер знав, що десь тут є джерельце з чистою питною водою, а в самій бухті повно риби, і в нього не лишилося ані найменших сумнівів: вогонь догорає на стоянці ірокезів.

Він подав знак Непосиді, аби той пересів ближче.

– Нахилися до мене, Гаррі, – прошепотів старий. – Це не військовий табір. Навколо цього багаття зараз спочиває стільки скальпів, що можна за один раз загребти купу грошви. Відішли ти свого приятеля з пірогами геть. А ми хутчіше до діла, як і належить справжнім чоловікам.

З пропозицією висадити цих двох на берег, а самому відігнати човни й одв’язати другу пірогу, пустивши її за водою, як і першу, Звіробій погодився проти волі. Але що вдієш – він надто добре знав вдачу прикордонних мешканців і навіть не намагався зупинити Гаррі Марча – це було не лише марно, а ще й небезпечно.

– Щойно впораєшся, лети стрілою до входу в затоку! – звелів Непосида. – Що ти дивишся на мене? Твої повчання тут недоречні, Звіробою. Не хочеш іти з нами – як хочеш… Сигналом, що час уже забрати нас із берега, хлопче, буде крик пірникози – так я дам тобі знати, що забава скінчилася…

Відпустивши порожню, без весел, пірогу повільно плисти за течією, Звіробій розвернув свого човна до мису і знову наблизився до суходолу, пропливши за короткий час понад півмилі. Але щойно гострі очі мисливця розгледіли в темряві стіну нерухомого очерету, як він поклав весло і зупинив човна. Ухопившись за гнучку, проте міцну очеретину, він із хвилюванням став очікувати завершення безглуздої та смертельно небезпечної авантюри Непосиди і Гаттера.

Звідти, де стояла його пірога, не було видно ані табору, ані вогнища, і Звіробій міг покластися тільки на свій слух, терпіння та витримку. Довгий час усюди панувала глибока тиша, і зараз він не знав, радіти цьому чи сумувати. Він потягнувся до карабіна і вже хотів був зовсім вибиратися на берег, коли замість умовленого сигналу – крику пірникози – у нічній тиші пролунав нестямний, сповнений жаху, зойк. Мисливець здригнувся – кричала жінка чи, можливо, дитина.

Звіробій узявся за весла, але завагався, куди скерувати пірогу.

Несподівано почувся тріск сухого хмизу і гілля – хтось продирався крізь гущавину, наближаючись до води. Де й поділася нерішучість мисливця! Відігнавши пірогу від очерету сильним ударом весла, він заходився щодуху гребти і невдовзі вже був біля самого берега. Майже водночас неподалік ляснуло разом кілька рушничних пострілів – гучна луна прокотилася лісом і пагорбами…

– Диявол тебе забирай! – почувся лютий вигук Непосиди. – Звідки ти взявся, розмальована мавпо?! Ось тобі за все!..

Затріскотіли колючі кущі, і Звіробій зрозумів, що велетень із силою пожбурив од себе індіанця. Далі, на схилі узбережжя, виник силует Тома Гаттера. Старий помітив пірогу і, скотившись із пагорба, кинувся до води. Звіробій погнав човна на допомогу старому, проте було вже запізно.

Стрясаючи повітря прокльонами, Гаррі Марч, обліплений мінгами, мов ведмідь мисливськими собаками, гепнувся на мокре прибережне каміння. Уже розпластавшись на березі й продовжуючи віддирати від себе індіанців, велетень із запізненням крикнув пірникозою, одначе настільки невміло, що за інших обставин це викликало б у мисливця лише сміх.

Утім, зараз йому було не до сміху.

Ніби засоромившись своєї легкодухої втечі, Том Гаттер несподівано знову рвонув назад до берега, щоб врятувати Непосиду. У руці він тримав рушницю, високо підіймаючи її над водою. Та щойно вибрався на суходіл, як його негайно скрутили дикуни.