James Fenimore Cooper - Зверобій

– Тягни щосили, Непосидо!

Він спостерігав за східним берегом; а для того, щоб поглянути на протилежний, швидко перебіг через каюту – і саме вчасно!

На міцне дерево, стовбур якого, зігнувшись дугою, нависав над водою, вже видерлося п’ятеро чи шестеро дикунів, розфарбованих по-бойовому. Решта чекали своєї черги на березі. Індіанцям було зовсім не важко зістрибнути з дерева на дах надбудови, щойно ковчег пропливатиме під ним. Висота була невеликою, а гілки – досить міцними для таких спритників.

Сигнал про небезпеку було подано вчасно. Непосида заричав і щосили рвонув линву стертими до крові руками. Гаттер не відставав від велетня, і баржа, потроївши швидкість, зрештою встигла вислизнути із пастки, доки та не закрилася.

Що тут почалося!

Ірокези з войовничими криками зіскочили з дерева, намагаючись будь-що потрапити на ковчег. Доки одні падали в воду і пускалися плавом за баржею, на стовбур видиралися інші, проте й вони не досягали мети. Пощастило лише одному червоношкірому, який зістрибнув із дерева першим. Проте і він трохи схибив, подряпав бік і впав на дощату кормову палубу замість даху. Коли, оглушений падінням, ірокез спробував схопитися на ноги, поруч виникла розлючена Джудіт і одним поштовхом скинула дикуна за борт. Дивуючись власній сміливості, дівчина з цікавістю перехилилася над бортом, але Звіробій обхопив її за стан і хутко затяг назад до каюти…

Коротка мить тиші вибухнула криками десятків індіанських горлянок, і по колодах ковчега застукотів град куль. Баржа тим часом просувалася вперед – і невдовзі їй уже нічого не загрожувало. Упоравшись із першим спалахом гніву й розчарування, індіанці припинили стріляти – зрозуміли, що марно витрачають набої. Том Гаттер витяг головний якір і разом із Непосидою взявся за весла. Дівчата насмілилися вийти з каюти, а Звіробій влаштувався на кормі, сторожко оглядаючи нерухому гладінь озера.

Швидко наближалася ніч, проте ковчег – принаймні так здавалося – вже уникнув безпосередньої небезпеки. Він і далі неквапно дрейфував відкритою спокійною затокою, а вечірній бриз ніс його до відмілини, де чорнів силует надійної фортеці Тома Гаттера.

Озеро, відбиваючи яскраві мерехтливі зірки, як і раніше, залишалося спокійним, лише розмірені сплески весел та неголосний спів Гетті видавали рух баржі тихою водою.

Звіробій недовго сидів наодинці – незабаром до нього підійшла Джудіт і жваво вигукнула:

– Кумедно було би поглянути, як линяє бойове розфарбування того ірокеза, якого мені вдалося зіштовхнути за борт.

– А я злякався, адже вам загрожувала справжня небезпека, – серйозно мовив мисливець, вдивляючись у ніжне дівоче обличчя. – Ви були безрозсудно необережні, Джудіт!

– А ви? Ви самі кинулися з каюти, Звіробою…

– Коли жінка в небезпеці, чоловік мусить прийти їй на допомогу. Тут усе просто.

У відповідь Джудіт обдарувала мисливця доброзичливим поглядом, і він відчув: від цієї миті між ними виникла взаємна довіра.

– Слова у вас не розходяться з ділом, Звіробою. Сподіваюся, ми станемо добрими друзями. Ви зовсім не схожі на нашого спільного знайомця Непосиду: він жваво вміє підтримати розмову, але рідко підкріплює свої балачки дією.

– Він ваш друг, Джудіт, – заперечив Звіробій. – Не варто так думати про нього. Гаррі – людина щира і завжди каже те, що відчуває насправді.

– Проте він не церемониться, коли заходиться про нас із сестрою, – з легкою зневагою мовила дівчина. – Будьмо чесні – адже і вам він наплів чимало всячини про нас?

– Ви помиляєтеся, – зніяковів Звіробій. – Непосида – не зла, чесна людина… і щодо Гетті – він не сказав жодного поганого слова…

– Ще б пак! – Погляд Джудіт спалахнув і тут-таки похмуро згас. – Я єдина, кого він постійно шпигає. А бідолаха Гетті обожнює цього шершня… – пробурмотіла вона з гіркотою і поглянула просто в очі співрозмовникові. – Мою сестру не зачіпає нічиє лихослів’я, Звіробою. Немає на світі чистішого створіння, ніж Гетті Гаттер…

– Так воно і є, Джудіт, сподіваюся, те ж саме можна сказати і про вас! Гаррі Марч, може, і чув краєм вуха якісь плітки, проте… проте він простий мешканець прикордоння, і я думаю, в ньому говорили його ревнощі, адже він усім серцем кохає вас!

Украй збентежений своєю несподіваною відвертістю в розмові з молодою дівчиною, мисливець не помітив, як зашарілося її личко, але на ньому зразу з’явився вираз невимовної туги. Джудіт поривчасто схопила його руку і квапливо промовила: