James Fenimore Cooper - Зверобій

– Виходь, мінгу, коли ти справжній воїн, а не брудний койот! – голосно гукнув мисливець, щойно ступив на пісок. – Я не хочу крові і не стріляю в людей крадькома.

У відповідь – мовчанка.

Звіробій був упевнений, що зараз ірокез поспіхом заряджає свою рушницю (якщо, звісно, відразу не пустився навтьоки).

– Я знаю, що ти озброєний, і не боюся тебе. Тобі, мінгу, вирішувати – бути поміж нами миру чи війні, але піроги ти все одно не дістанеш!

Індіанець, вочевидь розуміючи мову білих, сторожко вийшов із заростей і гордовито витріщився на мисливця – як господар на непроханого гостя. Потім вираз його розмальованого обличчя враз змінився; ірокез опустив свою рушницю і став наближатися, роблячи привітні жести.

– Там дві піроги, – дикун миролюбно здійняв два пальці, – одна мені, інша – тобі!

– Ні, мінгу, так не буде! Човни – чужий товар, тобі не належить жоден із них. Іди своєю дорогою, я нікому не бажаю зла! Розійдімося мирно.

– Розум старого, язик юнака! – вигукнув індіанець. – Добре! Хай буде по-твоєму.

Звіробій дужим поштовхом ноги відігнав легку пірогу від берега, і там, підхоплена течією, вона виявилася поза досяжністю. Ірокез здригнувся, кинув швидкий жадібний погляд у бік човна, що відпливав, проте знову всміхнувся з показною приязню. Потім обличчя дикуна прибрало байдужого виразу.

– Прощавай, брате, – хрипко мовив він. – Пливи зі своїми човнами до Гнізда Водяного Щура. Мінг піде до табору, скаже вождям: ніде не знайшов піроги…

Індіанець обернувся і спокійно пішов у гущавину, тримаючи рушницю під пахвою.

Та щойно мисливець почав лаштуватися до відплиття, як знову відчув небезпеку і кинув швидкий погляд на прибережні зарості. Чорні хижі очі дикуна, мов очі пуми, що чатує на здобич, стежили за ним у просвіт між гілками, а дуло його рушниці вже опустилося врівень із головою Звіробоя.

Ось коли став у пригоді його мисливський досвід. Він блискавично здійняв карабін і вистрілив, майже не цілячись.

Грім двох пострілів злився в один звук, а гори відгукнулися протяжною луною. Звіробій опустив рушницю.

А мінг, пронизливо скрикнувши, мов поранений вовчисько, вискочив на берег і метнув у мисливця свій томагавк. Проте його погляд уже затуманився, рука ослабла, і Звіробій легко спіймав за держак топірець, який просвистів у повітрі. Наступної миті ірокез захитався і, мов сніп, звалився на дрібну озерну рінь. Він іще дихав, хоча рана, напевно, була смертельною, а його помутнілий погляд пантрував кожен рух Звіробоя. Індіанець очікував того, що страшніше за смерть, – останньої ганьби…

– Дурень, – схилився над ним мисливець, – тобі нічого більше боятися. Скальпувати не в моєму звичаї. Я тільки заберу твою рушницю – як трофей – і віднесу її до своєї піроги.

– Стривай! Пити! – прохрипів ірокез. – Дай бідолашному індіанцеві води!

Звіробій узяв пораненого на руки і переніс ближче до води. Тут він допоміг нападникові втамувати спрагу і постарався, як міг, полегшити його страждання. Помираючи, мінг висловив захоплення шляхетністю супротивника, як роблять зазвичай індіанські воїни.

– Старе серце не проливає сліз, – хрипко прошепотів він. – Послухай індіанця, коли він помирає і не має потреби брехати. Як тебе звати?

Мисливець відповів, і поранений знайшов у собі сили підняти руку, торкнутися грудей Звіробоя і, задихаючись, промовити:

– Несхибне око, приціл – смерть… Незабаром – великий блідолиций воїн… Соколине Око – ось твоє ім’я… – Індіанець схопив юнакову руку, міцно стиснув, зітхнув і завмер. Назавжди.

– Твій дух, червоношкірий, одлетів, – сумно пробурмотів Звіробій. – Щасливий той, хто зумів гідно зустріти цю мить. Тож і я не мав вибору: мусив або вбити тебе, або загинути…

Залишалося віддати належну шану полеглому від його руки воїнові. Тож Звіробій усадовив мертвого індіанця, прихиливши його спиною до великої каменюки – так, ніби той востаннє вдивлявся в озерний простір, осяяний вранішнім сонцем.

Прихопивши рушницю супротивника і вже йдучи, мисливець подумав: «Жодного з нас не слід засуджувати… Проте я вперше в житті вбив людину, хоча й дикуна. І мені дуже сумно. Коли б я, приміром, народився делаваром, то міг би похизуватися своїм вчинком перед усім племенем. А тепер не знаю, як розповісти про це навіть найближчому другові – Чингачгукові…»

Він сів у човен і вже зібрався відчалити, аж раптом із гущавини вискочив іще один ірокез і пронизливо залементував, помітивши біля берега блідолицього. Негайно з усіх боків гірського схилу йому відгукнулося з десяток горлянок. Зволікати означало загинути. Отож уже наступної миті Звіробоєва пірога мчала геть од мису, гнана дужими ударами весла. Невдовзі долинуло люте виття – це мінги, знайшовши померлого, з’юрмилися навколо нього на березі. Проте, варто було їм побачити, що переможець не зняв скальпа з переможеного, як гнівні крики змінилися радісними: без цього трофея ворожа звитяга не вважалася цілковитою.