James Fenimore Cooper - Зверобій

– Побійся Бога, Гаррі! Що ти верзеш?!

– Хіба ти не знаєш, що в колонії платять однакову винагороду і за ведмедячі шкури, і за скальпи червоношкірих? Тим паче триває війна. Отже, вся влада – в руках військового командування. Усе як велить закон.

– Я тобі скажу так, Непосидо, ганебна це справа. – Мисливець зробив знак Марчеві припинити веслувати, роззирнувся і стишив голос: – Не все підкорюється земній владі, і годі сперечатися. Кожному, як-то кажуть, своє. Краще пошукаймо уважніше твого старого приятеля. На берегах тут справжнісінькі нетрі, і завдання це, виявляється, не таке просте.

Мисливець недаремно звернув увагу Марча на порізане мисами і затоками узбережжя. За густими заростями кущів і віттям низькорослих дерев, що звисало аж до води, розгледіти що-небудь було важкувато.

Пошуки вирішили розпочати із західного боку озера. Потім повернули на південь, пильно вдивляючись, адже нелегко було передбачити, що чекає на них за найближчим закрутом. Пірога йшла швидко: потужні сплески весла Непосиди, вміння Звіробоя маневрувати та його гострий зір давали можливість просуватися без перешкод. Проте надія Марча відшукати ковчег потроху згасала. Вони вже пропливли щонайменше милю вздовж південного берега, і тільки тоді Непосида згадав, що старий може полювати в гирлі річки, яка впадає в озеро.

– Щось я не помітив у цих заростях протоки… – здивувався мисливець.

– Бо вона тут затиснута стрімкими берегами. Ми зараз повернемо до заводі, яку називають Щурячою, оскільки в ній мешкають водяні щури… Там Том зазвичай залишає свій ковчег, а протока зовсім поряд. Якщо в заводі нікого не виявиться, це означатиме, що старий вирішив забратись у верхів’я річки, – припустив Непосида.

Пірога повернула в напрямі, який указав Марч.

– У тутешніх краях, – мовив він, – ніколи не знаєш, хто завітає до тебе на гостину. Чи канадець, чи мінг – і всі без жодного запрошення. Саме тому Гаттер завжди напоготові, а небезпеку чує, мов мисливський собака дичину.

– А Замок свій не зачиняє, – зауважив Звіробій. – Отже, він не боїться незнайомців. Утім, озеро далеченько від дороги, що веде до форту та поселення…

– Людина завжди знаходить ворогів швидше, ніж друзів… – Гаррі Марча знову потягло на балачки. – Одні хапаються за карабін, бо ти не поділяєш їхньої думки, інші – через кепський настрій, а решта – через брак глузду. Я знав одного колоніста, який образився на свого сусіда тільки тому, що той глузував із його зовнішності… Тебе, друже, також не можна назвати взірцем краси, але ж тобі не спадає на думку пристрелити мене тільки через те, що я тобі про це сказав.

Останнє зауваження Марча анітрохи не зачепило Звіробоя.

– Особливої вроди я, може, й не маю, – погодився він. – Рідко знайдеш більш показних чоловіків, ніж ти, Непосидо, і в цьому я тобі програю. Одначе й потворою себе не вважаю… Мисливцеві нема потреби спинятися біля кожного джерела, щоб помилуватися власною фізіономією у воді.

Непосида гучно зареготав.

– Ет, хлопче, хоч і добра ти душа, а про свою зовнішність краще нікого не питай… Скажімо, Джудді Гаттер – розвеселився він. – Язичок у дівчини – гостріший за лезо бритви.

– У будь-якому разі, Гаррі, навряд чи вона зможе додати до твоїх слів щось іще, – посміхнувся мисливець. – Та й запитувати в неї про це я не збираюся… Здається, ми дісталися місця. Ти за своїм базіканням мало не проґавив затоку!

– Так чи інакше, невдовзі ми знайдемо старого! – безтурботно вигукнув Непосида, коли пірога обігнула косу, де вода була настільки глибока, що здавалася чорною. – Старий Том любить ховатися в очеретах…

Та пророк із Гаррі Марча виявився кепський.

Ковчега в затоці не було.

Тихо шурхотів очерет, пірога нечутно рухалася гладенькою поверхнею темної води, аж раптом на березі вузької коси хруснула суха гілка. Непосида завмер і потягнувся рукою до рушниці.

– Схоже, людина, – сторожко прошепотів він, – для гризуна заважка.

– На мале звіря не схоже, – кивнув мисливець. – А для двоногого залегка хода… Ну ж бо, піджени пірогу до берега, я погляну, хто там…

Марч узявся за весло, і за деякий час мисливець хутко ступив на суходіл. Він тихо розсунув сплутане віття кущів, пірнув у зарості й нечутно зник у гущавині. Непосида почув, як поблизу знову затріскотів вітролом, та це був не Звіробій. Трьома помахами весла Марч одігнав пірогу від берега, схопив карабін, але враз із заростей вийшов красень олень і пішов до води.