James Fenimore Cooper - Зверобій

– Це ж моя рука! – вигукнув Непосида. – Чітко пам’ятаю: якось я, сам не знаю нащо, допоміг цьому молодому деревцю… Ну, Звіробою, визнаю, у тебе справді гострий зір.

– Порівняно з тим, на що здатні мої індіанськи брати, це дитячі забавки. До досконалості мені ще дуже далеко, – зніяковів від похвали мисливець. – Узяти хоча б Таменунда. Щоправда, тепер він уже старий, і небагато хто пам’ятає, яким він був у розквіті сил, проте ніщо ніколи не могло сховатися від його погляду, гострого, як собачий нюх. Або Ункас, батько Чингачгука, вождь могікан…

– Та годі тобі, хлопче, – посміхнувся Марч. – Нині безліч волоцюг-червоношкірих швендяє лісами, і твій Чингачгук, про якого ти весь час торочиш, просто один із них. Не надто я вірю в їхню мисливську майстерність.

– Чингачгук – найкращий серед волоцюг-червоношкірих, як ти їх називаєш. Якби він зміг повернути свої законні права, то став би великим вождем. Тепер це лише хоробрий і справедливий делавар. Усі поважають його, та все-таки він нащадок вимерлого роду, представник майже зниклого племені. Чекай! – Звіробій зупинився. – Дивись! Ось місце, яке ми шукаємо.

Мисливець указав на стовбур величезної липи, що вже віджила свій вік і впала від власної ваги. Стовбур лежав, простягшись на землі майже на сотню футів, і за деякими ознаками пильний погляд Звіробоя одразу розпізнав у ньому саме те дерево, яке розшукував Гаррі Марч.

– Чудово! Ти правильно вгадав! – зрадів Непосида. – Усе, здається, ціле-цілісіньке, ніби зберігалося в бабиній скрині. Допоможи, приятелю, і вже за півгодини ми будемо на воді.

Удвох вони старанно взялися до роботи. Найперше Марч квапливо розгріб і зняв шматки кори, тріски та гілля, що прикривали широке дупло у товстому кінці стовбура. Цю ненадійну схованку міг виявити будь-хто з лісових мешканців, якби випадково набрів на неї; на щастя, цього не сталося. Отож вони спільними зусиллями витягли з дупла пірогу – разом із лавками, веслами і риболовецькими снастями, аж до гачків і волосіні. Пірога виявилася місткою, одначе порівняно легкою. Природа наділила Непосиду такою надзвичайною силою, що, відмовившись від допомоги, він легко завдав човна собі на плечі.

– Ходи вперед, Звіробою, – звелів Марч, – ти розсувай кущі, а з рештою я впораюся сам.

Прокладаючи Непосиді шлях, мисливець рушив уперед. Ураз він побачив широкий просвіт і сонячні блискітки на воді, а наступної миті вони опинилися на піщаній косі, що далеко входила в нерухому водяну гладінь.

Неголосний вигук подиву вирвався з грудей Звіробоя – так незвично було побачити після лісових нетрів спокійне і прозоре, мов скло, величезне озеро, облямоване зеленими пагорбами та лісами. Береги озера мали химерні обриси – помережані затоками і гострими низькими мисами, проте загалом місцевість була гористою. Здавалося, високі прибережні пагорби виростають просто з води. Завдовжки озеро сягало приблизно трьох миль, а завширшки – півмилі. На південь воно поступово вужчало. З північного боку над ним бовваніла самотня гора.

Це місце вражало своєю величавою безлюдністю і тишею. Куди не кинь оком – усюди дзеркало води і синява неба над ним. Суцільним зеленим покривом розляглися хвойні ліси – їхня щільна стіна цілком ховала береги: не було видно ані галявки. Навіть над водою звисало широке густе віття, пробиваючись до світла, – ліс і тут почувався переможцем. Рука людини ще не нівечила цього первісного куточка, що купався в сонячних променях.

– Яка краса! Сам очищаєшся, поглянувши на це! – неголосно вигукнув Звіробій, захоплено оглядаючи околиці. – Гадаю, сокира індіанця не зачепила тут жодного дерева… Як тихо! А проте… Тобі не здається, Непосидо, що ген посеред озера щось темніє? На острів це не схоже, а для човна завелике…

– Дженджики-гострослови, офіцери з форту, прозвали те, що ти бачиш, приятелю, Замком Водяного Щура. Старий Том лютує, коли чує цю назву, яка, втім, якнайкраще відповідає його вдачі і способу життя. Це головне житло старого – Гаттер роками сидить там сиднем; але є ще одне – плавуче, на якому він курсує озером. Усі називають його ковчегом.

– Щось не видно ні Ноя, ні ковчега, – зауважив мисливець, посміхнувшись.

– Мабуть, плаває вздовж південного берега або стоїть на якорі в якійсь із заток, – сказав Марч. – Ну, в дорогу, друже! Наша пірога вже похитується на воді, тож пара таких веслярів, як ми, за чверть години домчить на ній до мети.

Звіробій поскладав зброю та дорожні речі до човна, сам умостився на носі. Непосида сів на кормі. Пірога, гнана неквапливими, але мірними ударами весел, рушила дзеркальною гладінню до Замка Водяного Щура – житла Тома Гаттера.