James Fenimore Cooper - Зверобій

Обігнувши мис, парубки неодноразово припиняли веслувати, щоб помилуватися озером. Звідси відкривався його протилежний берег із пагорбами, порослими густим лісом. Обриси заток стали ще химернішими; далеко на південь простяглася долина, якої раніше не було видно.

– З давніх-давен ця земля і це озеро належали індіанцям, – зітхнув Натаніель. – А тепер? Хто власник цієї краси?

– Ніби ти не знаєш, хлопче, – пробурчав Непосида з іронічним смішком. – Британська корона… Проте його величність так далеко звідси, що ніколи не потривожить старого Гаттера, який вважає себе господарем озера і володітиме ним, доки живий. Том не скваттер, адже він не має землі.

– Мимоволі позаздриш Плавучому Томові, він що день Божий бачить таку красу.

– То одружися з Гетті Гаттер – і справу зроблено! – розвеселився Марч. – Можу присягнутися – заради цього старий поступиться тобі всією дичиною, яку ти захочеш підстрелити на відстані п’яти миль від озера… Гетті – миле дівча, хоч і дивакувате. Зате успадкуєш половину добра Плавучого Тома.

– А як у цих місцях із дичиною? – пускаючи повз вуха жартики Непосиди, поцікавився мисливець.

– Повнісінько. Мисливці з пастками тут не часто бувають. Я б і сам залюбки пополював у цих лісах, але бобер тягне в один бік, а Джудіт Гаттер – в інший. За останні два роки через цю дівку я втратив не одну сотню монет. Проте не в змозі подолати бажання ще раз поглянути на неї. – З обличчя Непосиди враз зникла усмішка.

– А індіанці навідуються до цього озера? – спитав Звіробій.

– Буває. То поодинці, то невеликими ватагами. Так уже вийшло, що тубільні племена на цих землях не осіли, і озеро дісталося Гаттерам. Ця частина країни ніби на нічийній смузі – мисливці ще й досі можуть вільно блукати в тутешніх нетрях.

– Тим краще… Якби я був королем Англії, Непосидо, я би видав указ, за яким той, хто зрубав без потреби хоча б один бук чи сосну в цьому пралісі, підлягав вигнанню в безлюдні й мертві місця. Я радий, що Чингачгук призначив мені зустріч саме на цьому озері: мені ніколи ще не доводилося бачити краєвидів такої краси.

– Тому що ти жив далеко, серед делаварів, у місцях, де немає озер. Зате далі на північ і захід їх скільки завгодно. Ще надивишся… Еге ж, на світі багато різної краси, друже Натаніелю. От тільки іншої Джудіт Гаттер не знайти!

На це зауваження Звіробій лише замислено занурив весло у воду.

Пірога летіла, ніби пущена в ціль стріла, аж доки не спинилася неподалік незвичайної споруди, що ніби повисла над водою. Нікого не було видно, і Непосида з прикрістю припустив, що в житлі старого зараз нікого немає, а Звіробій заходився з цікавістю розглядати своєрідну споруду.

Замок Водяного Щура розташовувався на відстані чверті милі від найближчого берега, але на північ і схід озеро сягало значно далі. Будинок стояв на відмілині на високих міцних палях; під його днищем хлюпотіла темна вода. Дуже давно старий Том, рибалячи, виявив у цій частині озера вузьку обмілину, що простяглася смугою на кілька сотень ярдів. З метою безпеки він і спорудив на ній свій притулок.

– На березі, – пояснив Гаррі Марч, – Гаттерові жилося скрутно. Його житло тричі підпалювали лісові волоцюги, в сутичці з червоношкірими він утратив єдиного сина, тож на воді почувався, мов у фортеці. Тут виросли його доньки і померла дружина. Очікувати нападу можна було тільки з води, і навіть його добро та скальпи навряд чи коштували того, щоб заради них будувати пірогу. До того ж у таку авантюру встрявати було небезпечно, адже Плавучий Том надбав чимало зброї, а стіни замка були досить міцні, щоб захистити невелику родину від куль.

Мисливець одразу оцінив задум Гаттера. Атакувати дім на палях, не потрапивши при цьому в пастку, вельми складно, а тримати оборону в ньому значно легше, ніж у звичайних дерев’яних хатинах. Це була рублена будівля, стіни якої зведено з могутніх соснових стовбурів (завтовшки близько двох футів і завдовжки понад дев’ять), поставлених сторч, а не покладених один на інший, як завжди. У масивному настилі, укладеному на потужні дубові палі, Гаттер видовбав жолоби й міцно скріпив у них нижні частини колод. Згори у той самий спосіб він настелив широкі дошки, а кути скріпив скобами. Зрештою старий звів будинок, оточений зусібіч водою, незграбний і непоказний зовні, зате міцний – зруйнувати його міг тільки час.

– Том – майстер на вигадки, – мовив Непосида. – Видно, що він усю душу вклав у це житло. Там є комин і все, що треба для життя, сам побачиш. Його терпіння і праця немарні… Того літа, коли Том розпочав будівництво, тут, на озері, зібралася велика ватага, і всі ми допомагали йому. Знав би ти, скільки тих клятих колод я попотягав на власних плечах! Та про що там казати? Сокири тільки й зблискували, коли ми орудували ними в береговому лісі. Старий пірат не скупився на харчі, тож ми так весело і всмак вечеряли коло його вогнища, що не вирушили в Олбані торгувати здобутими шкурами, доки не впоралися з роботою…