James Fenimore Cooper - Зверобій

Помітивши це, Гаррі Марч лише іронічно гмикнув.

– Берися краще до діла, друже! – гукнув він, запхнувши до рота чималий шмат в’яленої оленини. – Не барися з їжею, а доведи, що ти по-справжньому зголоднів і можеш дати собі раду не лише з рушницею.

– Забити лань і з’їсти її – для цього небагато відваги потрібно. От вполювати дику кішку чи пантеру – зовсім інша річ, – зауважив Звіробій, одрізаючи і собі шматок. – Коли я жив у індіанському поселенні…

– Твої делавари далеко не герої, – грубо перебив його Марч, – інакше волоцюги-мінги не перетворили б твоїх друзів на слинявих бабів.

Мисливець промовчав, проте спохмурнів.

Важка дорога ненадовго зблизила цих двох, геть несхожих, людей; до того ж мета, заради якої вони вирушили в дорогу, була у кожного своя.

– Усім відомо, що ірокези, або мінги, як вони себе називають, брехуни, – стримано мовив Звіробій. – Я певен, коли дійде до бійки, то делавари не поступляться хоробрістю перед будь-яким іншим народом.

– Слухай, приятелю, коли в нас уже зайшлося про війну, то скажи мені чесно. Тобі шалено таланить на полюванні, ти навіть прославився в цьому. Але хоча б раз у житті ти стріляв у живу людину? Доводилося тобі зіткнутися носом до носа з ворогом, який прагне всадити тобі кулю в лоба?

– Правду кажучи, жодного разу, – щиро мовив Натаніель. – Делавари мирно уживалися з усіма сусідами, а сумління моє говорить, що людину можна позбавити життя лише у відкритій і законній війні. Я заробляю собі на життя карабіном і з цією зброєю в руках не боюся зустрічі з будь-яким чоловіком між Гудзоном та річкою Святого Лаврентія, хоч би до якого племені він належав. На шкурах, якими я торгую, завжди одна дірка, не рахуючи створених самою природою отворів.

– Та я не про те, – відмахнувся Непосида. – Вже й не знаю, чи водитися з тобою, хлопче, якщо ти не знайдеш двоногого звіра понад чотири фути на зріст, щоб добряче повправлятись у стрільбі.

– Що ти маєш на увазі?

– Полювання – воно само собою, і твої правила нічого не варті там, де йдеться про засідки та скальпи. Підстерегти й підстрелити індіанця, особливо під час війни, – це означає вдатися до його-таки прийомів. Хіба ти, друже, не навчився дечого у червоношкірих? Твоя вправність у стрільбі…

– Наша подорож закінчується, Гаррі, й краще б нам негайно розпрощатися. Я тебе зрозумів. – Звіробій підвівся. – Неподалік на мене чекає приятель, який не погребує мати справу з людиною, яка досі не вкоротила віку жодному зі своїх ближніх.

– Сядь, не гарячкуй! – Непосида враз схопив мисливця за руку. – Ще не час нам прощатися… І як же це молодий вождь наважився призначити тобі побачення? – поцікавився він. – Зазвичай пройди-делавари о цій порі року сюди навіть носа ткнути бояться.

– Помиляєшся. – Звіробій відчув зневагу в голосі Марча, проте, пересиливши себе, знову сів. – Цими місцями спільно володіють обидва племені. У мирний час делавари та ірокези тут часто полюють і рибалять.

– «Мирний час… спільно…» Що означає ця маячня? – криво посміхнувся Марч. – Давно вже немає мирних часів, братику… Бойові томагавки ніхто й не думає закопувати в землю. Хотів би я знати, що сказав би тобі на це старий Том Гаттер – той самий Плавучий Том, про якого я тобі розповідав. П’ятнадцять років поспіль він живе на цьому озері, тож вважає його своєю власністю. І можу присягнутися, що без бою не поступиться ним жодному індіанцеві. За себе й свої володіння він готовий битися до кінця.

– Том Гаттер хоч і володіє озером давно, проте не зовсім законно. Що він за один, Гаррі? Якої породи?

– Старого Тома радше слід вважати водяним щуром, ніж людиною, бо вдачею він більше нагадує цю тварюку. Подейкують, замолоду старий був морським блукачем і знався із самим піратом Кідом, якого почепили на шибеницю ще задовго до того, як ми з тобою побачили світ. Гаттер ніби й оселився тут, прихопивши награбоване добро, – розраховував на те, що королівські нишпорки в такій глушині його зроду не знайдуть. Отак і живе собі спокійнісінько, розкошуючи, разом зі своїми двома доньками.

– Від делаварів-мисливців я чув дивовижні оповідки про двох молодих білих дівчат, що живуть у тутешніх краях. А де ж їхня мати, Непосидо?

– Померла два роки тому і тепер спочиває під водою.

– Під водою? – здивувався Звіробій.

– Померла і похована у воді – хіба я незрозуміло сказав? Старий утопив тіло дружини в озері, коли збагнув, що вона заклякла навіки. Можу заприсягнутися, бо сам був на тій церемонії. А от чи хотів він позбутися клопоту з копанням могили в лісі, чи вирішив, що вода краще змиває гріхи, аніж земля, – цього я напевне не знаю… Гадаю, місіс Гаттер була гідною і набожною, наскільки це можливо для жінки, змушеної такий тривалий час жити далеко від церковного дзвону. Щоправда, вдачу мала сталеву, а оскільки й сам Плавучий Том – справжній кремінь, то часом між ними, звісно, кресались іскри. Ось саме тоді їхнє минуле й відкривалося трохи. Проте я завжди шануватиму пам’ять старої, бо вона була матір’ю Джудіт.