James Fenimore Cooper - Зверобій

За цей час остаточно сформувалися три головні напрямки у творчості романіста. Один за одним з’являються романи з «великої п’ятірки», присвячені історії підкорення Америки. Водночас виходять такі «морські» романи Купера: «Лоцман» (1823), «Облога Бостона» (1825), «Червоний корсар» (1828), «Морська чарівниця» (1830). Залюбленість у море й вітрильники Купер проніс через усе життя і вже у зрілому віці створив фундаментальну працю «Історія американського флоту» (1839). А подорожі Італією, Іспанією та Швейцарією подарували прихильникам його творчості трилогію з часів європейського Середньовіччя: романи «Браво», «Гейденмаєр» і «Кат» (1831–1833), в яких читачам відкрилися нові грані письменницького таланту Купера.

Останні дванадцять років життя, найбільш насичені та плідні, письменник провів у Куперстауні. За цей час він встиг написати сімнадцять значних творів, і всі вони присвячені трьом темам, які завжди хвилювали письменника: морю, «фронтиру» та критиці тогочасного суспільства. Помер Джеймс Фенімор Купер 14 вересня 1851 року.

Спадщина письменника – понад тридцять романів, полемічні та сатиричні твори, п’ять томів дорожніх нотаток, а також історичні дослідження, над якими він працював аж до останніх днів свого життя. Більшість із них сьогодні становлять цінність хіба що для філологів-американістів. Одначе романи про Нетті Бампо і в наші дні залишаються такими ж захопливими, яскравими і бентежними, ніби щойно вийшли з-під пера розумного, доброго і проникливого знавця природи та глибин людського серця.

Першу сторінку історії освоєння Північної Америки перегорнули англійські й голландські колоністи. На початку сімнадцятого сторіччя, прибувши до цього дикого краю, вони облаштувалися на узбережжі Атлантичного океану та по берегах річки Гудзон – на вузькій смузі землі від гирла до водоспадів коло верхів’я. Невдовзі виникли нові поселення на річках Могаук і Шогері. Проте й через століття ці просторі родючі землі, покриті непролазними лісами, залишалися таємничими, незвіданими й дикими, а життя тут – сповненим небезпек та неймовірних пригод…

Сяйний безхмарний червневий день золотив верховіття темно-зелених багатолітніх дубів і сосен. Безмовний величний ліс, що простягався на схід від Міссісіпі, відділяла від океану лише вузька смужка заселених і оброблених земель. Здавалося, ніхто, крім птахів, які ширяли в небесній блакиті, не в змозі окинути поглядом ці неосяжні лісові простори, покреслені мережею річок і всіяні блискучими дзеркалами прохолодних озер…

– Нарешті! – пролунав серед тиші переможний вигук, і на галявину, завалену сухим вітроломом, вибрався широкоплечий чолов’яга – справжній велет. Він весело обтрусився від дрібного лісового сміття, немов великий пес, обернувся назад, до гущавини, і голосно гукнув:

– Ура, Звіробою, нарешті ми бачимо денне світло. Чисте синє небо! Сонце! От воно й приведе нас до озера. Тепер можна передихнути!..

Другий мандрівець не забарився. Густі хащі заворушились, і на галявину вибрався той, кого назвали Звіробоєм. Нашвидкуруч оправивши свою зброю і вкрай пошарпаний одяг, він поквапився приєднатися до здорованя, який уже розташувався на привал.

– Тобі справді знайоме це місце? – спитав Звіробій. – Ти не помилився? Чи просто радієш тому, що ми нарешті виборсалися з вітролому?

– Бодай мені більше не зватися Гаррі Непосидою, коли це не тогорічна стоянка білих волоцюг-мисливців. Дивися, приятелю, онде слід від куреня – індіанці таких не зводять. Поруч джерельце. Помилитися тут неможливо, тепер ми не зіб’ємося зі шляху. У нас є компас, сонце в небі, і, по всьому, вже полудень. Моє голодне черево давно волає про поживу – зараз не час балачки розводити. Хутчіш розв’язуй торбину, Звіробою, бо перед дорогою треба добряче попоїсти!

Говіркого здорованя звали Гаррі Марч, проте в цих краях за індіанським звичаєм йому дали прізвисько Непосида, а ще – Поспішака – за нестримну пристрасть до мандрів і нерозважність у ставленні до життя. Маючи на зріст шість з гаком футів, у свої двадцять шість років Марч, проте, мав зграбну статуру, жвавий характер, велетенську силу і відповідну до його кремезної постаті витривалість. Добродушний вираз обличчя Непосиди пом’якшував різкість його манер, яка цілком відповідала суворій простоті прикордонного побуту.

Випадковий супутник Гаррі Марча на ім’я Натаніель Бампо, якого звали Звіробоєм, в усьому здавався цілковитою протилежністю Непосиді. Він молодший за Гаррі на кілька років, худорлявий і далеко не такий вродливий. Мускуляста фігура Звіробоя була міцна і водночас легка. Безшумний у рухах, Натаніель уславився як чудовий мисливець; у всіх, хто запізнався з цим парубком ближче, його сердечність, щирість і чесність неодмінно викликали почуття довіри. Мало не десять років Звіробій прожив з індіанцями племені делаварів, які не лише навчили його всіх хитрощів полювання, а й дали йому це прізвисько – за рідкісну влучність у стрільбі. До свого одягу, зшитого майже цілком з оленячих шкур, він, на відміну від Непосиди, ставився дуже дбайливо, та особливо пишався своїм мисливським спорядженням. От і зараз замкнене обличчя мисливця полагідніло, коли він, одклавши карабін, присів на мох поряд із Марчем, витяг свого ножа і ніжно провів рукою по майстерно вирізьбленій, оздоблений вигадливим індіанським орнаментом колодочці.