Тим часом пірога підпливла до причалу – дощаного помосту площею близько двадцяти квадратних футів.
– Старий називає причал своєю приймальнею, – з усмішкою зауважив Марч, прив’язуючи човна до поруччя сходів. – Гадаю, вдома ні душі. Здається, вся сімейка рушила на прогулянку озером…
Поки Непосида обнишпорював причал, мисливець, долаючи зніяковіння, штовхнув незачинені двері будинку. Всередині панувала бездоганна охайність. Від спільної кімнати, в яку зазирнув Звіробій, вузький коридор вів до спалень. Сама ж ця простора кімната з вогнищем, найімовірніше, правила водночас за вітальню, їдальню та кухню. Умеблювання було просте, грубо змайстроване. Зроблений із чорного дерева старовинний настінний годинник, стрілки якого завмерли на одинадцятій, масивна скриня, простий кухонний посуд, начищений до блиску… Спіймавши себе на думці, що його цікавість розпалилася не на жарт, Звіробій зайшов до господи. Вона була розгороджена навпіл, і він прочинив перші-ліпші двері.
Вочевидь, вони вели до кімнати Гаттерових доньок.
Несхожість їхніх смаків і вподобань одразу впадала у вічі, попри те що спальня сестер була надзвичайно охайною. Праворуч, біля низького ліжка Джудіт із пишною периною, викрашались яскраві мереживні сукні, під ними стояли зграбненькі шкіряні черевички з вигадливими срібними пряжками – таке взуття радше можна було б побачити в гардеробі заможної міської панянки. А ось і кокетливо прикрашений стрічками капелюшок. Стіну оздоблювали напіврозкриті віяла і пара довгих бальних рукавичок, немов виставлених напоказ. Ліворуч усе було скромненьке і простеньке: сиротливо висіло кілька суконь простішого крою, зшитих із вельми грубої тканини, а про хустинки, рукавички чи капелюшки годі й казати – їх там не було.
Чимало води спливло, відколи Натаніель востаннє заходив до помешкання білої жінки. Зворушений мисливець відчув хвилювання, від якого давно відвик, – у дитинстві, забігаючи до материної спальні, він бачив її простенькі вдяганки, розвішані на таких самих дерев’яних кілочках, як і скромні сукні Гетті Гаттер. Ця схожість несподівано розчулила його.
Нетерплячий гучний голос Непосиди вивів Звіробоя із задуми, і він поквапився повернутися на платформу.
– Здається мені, друже, – відкладаючи зорову трубу, мовив Марч, – що погожа днина спонукала старого вирушити на лови в якусь із його заповітних місцинок. Тож він і майнув, покинувши Замок напризволяще, ще й прихопивши із собою доньок… Повернімося до піроги і, замість стирчати тут, пошукаймо їх. Заразом я покажу тобі, як знайти те місце, де призначив зустріч твій Чингачгук.
– І все ж мені незрозуміло, – вигукнув Звіробій, стрибаючи вслід за Гаррі в човен і беручись за весло, – яка була потреба Гаттерові ховатися на озері й тримати молодих дівчат під замком, далеко від людей? Кого він остерігається?
– А їм подобається таке життя, особливо молодшій. Я ж казав тобі, що на березі Томові жилося неспокійно, тож він і перебрався у фортецю на воді. Ти, хлопче, забув про тутешніх дикунів – мінгів. Чи є хоч один куточок у наших краях, де не ступала нога пронирливого червоношкірого? А коли вже вони знайдуть те, чим захочуть оволодіти, раніше чи пізніше проллється кров.
– Так, про мінгів я не чув нічого доброго, Непосидо, – кивнув мисливець. – За словами делаварів, це плем’я поводиться як запеклі лиходії, особливо на стежині війни…
– Те саме можна сказати про всіх червоношкірих, – перервав Звіробоя велетень, налягаючи на весло. – Вони одним миром мазані.
Звіробій спохмурнів і з докором глянув на Марча.
– Не суди про індіанців із чуток, Гаррі. Господь створив людей рівними, попри колір шкіри… Зізнаюсь, я теж вірю в забобони, особливо щодо жорстокості мінгів, проте завжди намагаюся бути справедливим. Сам я з тубільцями ніколи не сварився.
– Та всі вони наполовину дияволи, хоча ти повсякчас намагаєшся переконати мене, що серед твоїх друзяк-делаварів самі лише янголи! – спалахнув Марч. – Такого не скажеш навіть про нас, білих. Ми не безгрішні, а індіанці й поготів…
– Не гарячкуй даремно, Непосидо. – Звіробій не любив сперечатися. – Почуття і вчинки людей схожі, але кожен народ має особливі риси. Білий живе в одних умовах, а індіанець обходиться без парових машин і міських зручностей. Для нього здобути скальп ворога – геройський вчинок. Для нас це – варварство і злочин.
– А оце вже ні, приятелю! Ти давно не жив серед колоністів! – вигукнув Непосида. – Особисто для мене прикінчити дикуна – те саме, що відрізати вуха вовкові на полюванні чи оббілувати ведмедя.
Читать дальше