Симона Вілар - У той день…

© Гавриленко Н. Г., 2021

© DepositPhotos.com / milagli, kakofonia, alexsol, aspendendron, ggaallaa, ValeryBocman, dominojazz@mail.ru, edb3_16, Virus961, kefirm, Prokrida, Violin, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Блідий лик місяця відбивався півкругом у широких водах Дніпра-Славути. Легенькі хмарки іноді ховали його, а коли розступалися, мерехтливе світло знову проливалося на річку, на київські схили, на міські будівлі – десь-не-десь там іще блимали вогники. Рублені городні [1] Городні – рублені міські укріплення, дерев’яні зруби (кліті), часто засипані камінням чи землею для більшої міцності. ( Тут і далі – прим. авт .) на київських пагорбах здавалися примарними і величезними, а на кучно забудованому ремісничому Подолі [2] Поділ – низинна частина Києва, ремісничий і купецький посад під київськими пагорбами. вечірнім сутінкам не бажала поступатися тільки широка площа Житнього ринку. І можна було розгледіти обриси людей, що з’юрмилися біля древньої церкви Святого Іллі. З давен-давніх стояла вона на Подолі, ще за Ігоря Старого поставили її, щоб чужоземці-християни могли тут молитвувати собі, прибуваючи до града на Дніпрі. Розрослася ж та оздобилась Іллінська церква вже за княгині Ольги, яка опікувалася тими, хто прийняв віру Христову, і сама стала християнкою. Пізніше, за часів її сина, великого воя Святослава, церкву велено було знести: щойно одспівали Ольгу, зараз же й розібрали храмину. А вже коли син його Ярополк вокняжився, знов постала Іллінська церква. Бо, як поговорювали, князь Ярополк також схилявся до християнства. Та тільки сам він сюди, по суті, не хожував. Не казав, у що вірив. Ярополк узагалі був потайним і замкнутим. Тож і не любили його в Києві-граді. І по загибелі князя в протиборстві з братом його Володимиром мало хто за ним сумував-печалився.

А ось за Володимира життя повеселіло. Умів новий князь люд потішити, розважити, умів дати лад усьому. Як умів і справити славні учти-братчини, на яких бенкетував з вірною дружиною, і всякого міг прийняти, вислухати або й допомогти, якщо вважав за потрібне. Тому й улюбили князя Володимира в Києві, величали його ласкаво – Красне Сонечко. Складали про нього пісні, славили за вдалі походи, за вміння жити у згоді з народом.

Іллінської церкви на Подолі Володимир не чіпав. Не кривдив він і християн – як заїжджих, так і тих місцевих, хто вирішив увірувати в Ісуса Христа. Узагалі кажучи, він і сам подумував прийняти віру не тутешню, а з тих, що по світові розросталися і славу свою ширили. Хоча, як тільки вокняжився Володимир у Києві, то спершу про таке й не мислив, шанував дідівські звичаї. Тому й наказав звести в Києві стольному велике капище на Горі [3] Гора – район Києва на найвищих пагорбах, де розташовувалися тереми князя і вельмож. . Подобизну Перуна – бога грому, дощових хмар і блискавиць там поставили, посрібливши кумирові голову й позолотивши вуса, а ще ідолів таких: Хороса сонячного, Дажбога родючого, Стрибога вітряного і Симаргла, що всяким плодом земним опікується, а також Мокоші – покровительки долі, помічниці в господарських справах. Люди спершу хмарою сунули на капище – вельми поклонялися ідолам, а згодом перестали. А пощо їм до головного капища товпом товпитися, там такі треби брали, що часом останньої шапки лишалися. Ліпше піти до менших капищ, що їх по всіх усюдах за велінням великого князя так само було поставлено й поклонінням шановано, – там тебе бодай не облуплять до голого тіла, можна якоюсь куркою відбутися чи шкуркою білячою. Та й волхви по малих капищах не такі перебірливі були, як на Горі. Щоправда, люди подейкували, нібито від них так само нема пуття. Благаєш тих богів про допомогу, молиш, і волхви, прийнявши підношення, поважно поміч від небожителів прирікали, а насправді то град виб’є посіви, то мор прийде до київського передграддя такий, що й селища околишні зачепить. А богам хоч би що!

Утім звістка про те, що їхній князь помишляє про нову віру, розбурхувала люд. Переказували, що, мовляв, магометани до нього заявлялись і князь до них прислухався. Ходили також чутки, нібито юдеї спокушали його своєю вірою, а затим – християни західні, а тоді й християни ромейські [4] Ромейські, тобто візантійські. Мешканці Візантії вважали себе нащадками римлян, тому, незважаючи на строкатий етнічний склад населення імперії, самі називали себе ромеями – римлянами.