Симона Вілар - Лазарит

© Гавриленко Н. Г., 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Авторка цього роману не має особливих літературних премій, не належить до жодних творчих спілок і взагалі маловідома в літературних колах. Але якщо поцікавимося, хто ж найуспішніший із сучасних українських письменників, кого найбільше читають і чиї книжки найактивніше купують, то виявиться, що на першому місці в десятці лідерів саме вона – Симона Вілар, наклад книжок якої давно перевищив мільйон примірників.

Жанр її нового роману «Лазарит» – історичні пригоди, що межують з альтернативою історією, коли один-єдиний яскравий персонаж затьмарює безліч героїв, а суха історія присмачена екзотичними спеціями авантюрно-пригодницького кшталту. Так, герой цього твору Мартін – нащадок християнських паломників у Святу землю, дитиною викуплений з притулку в Константинополі єврейським рабином для подальшого захисту його гнаного народу. Це, безперечно, трікстер, мандрівник і благородний лицар, довкола якого вирують події офіційної історії. Іноді йому навіть доводиться ховатися під маскою прокаженого воїна-лазарита, щоб підстьобнути караван сюжету. Гармонія вимислу з історією виникає, коли нудна біографічно-фактографічна лінія розсипається барвистим садом розмаїтих стежок-доріжок, які передбачають захопливі пригоди. Здається, що у терпкому романному вариві «Лазариту» чи не вперше в нашій романістиці від часів «Людоловів» Зінаїди Тулуб і «Роксолани» Павла Загребельного авторський ентузіазм реалізувався в описі малознаних подій.

Роман «Лазарит» гарантує читачеві справжній бенкет уяви, що передбачає участь у карколомному сюжеті як вигаданих героїв, так і історичних осіб, чиї імена породжують солодку музику сюжетної симфонії: Людовік VII і Генріх ІІ, Маргарита Французька і Сибілла Єрусалимська, Вільгельм Нормандський і Готфрід Бульйонський. Загалом це грімка суміш часів ХІІ століття, у якій архаїчна германсько-скандинавська міфологія не поступається містиці арабського світу, франко-європейській романтиці й турецько-єгипетській екзотиці. У трагічній епопеї часів Третього хрестового походу, очолюваного Ричардом Левине Серце, задіяні імператори і королі, магістри і священики, класичні лицарі тамплієри і решта етнографічного воїнства на кшталт безжальних сельджуків, мамлюків і асасинів.

Попри це тішить уяву широка географія роману, адже Симона Вілар вишиває по історичній канві власний візерунок сюжету, в якому стародавня історія Візантії і Палестини, Кіпру і Сицилії, Туреччини і Єгипту наповнюється «живим» життям героїв, складними долями, родинними історіями та химерними перипетіями. Але якщо концепція «ключового факту» в історії передбачає суто матеріальну деталь, спроможну змінити хід світової історії, то в «Лазариті» цей інгредієнт має суто духовний характер. Кохання – ось що рухає сонце і світила романного всесвіту. Любов-зрада, любов-ненависть і любов-пристрасть не просто надають яскравого емоційного забарвлення історії змов, інтриг і ворожнечі часів Третього хрестового походу, а й творять окремішній світ людських стосунків, без яких жодна історія не має сенсу. Тим паче якщо це історія масок, за якими ховаються святі і прокажені, королі і жебраки нашої далекої минувшини.

Березень 1167 р. Константинополь. Передмістя Пера [1] Передмістя в європейській частині Константинополя за затокою Золотий Ріг.

За хвилями Золотого Рогу – затоки на території одного з константинопольських передмість Пера – селилися переважно осілі в столиці ромеїв християни латинського обряду. Саме тут заснували свою прецепторію [2] Прецепторія – так званий Дім ордену, невеличка адміністративна одиниця, що належала одному з лицарських орденів. і госпітальєри, лицарі-монахи ордену Святого Івана. Вони поселяли в себе прочан із Західної Європи, допомагали їм; створили тут власну лікарню й навіть невеличкий сиротинець.

Одного погідного весняного дня сестра Софія [3] На відміну від ордену тамплієрів, до якого належали винятково чоловіки, в госпітальєрів служили й жінки – сестри-госпітальєрки. вивела вихованців притулку на прогулянку у дворик прецепторії. Дітей було небагато, вони швендяли довкола калюж від нещодавнього дощу. Укутані в грубі коричневі плащики, дітлахи скидалися на стручки гороху.