Симона Вілар - У той день…

Володимир підійшов до Добрині, усміхнувся привітно.

– Де наш піп Анастас? Чи готовий провести святу службу?

– Уже дожидає, государю. Щоб наш Анастас та не впорався!

А в самого очі зблиснули завзяттям.

Очі в них з Володимиром схожі, темно-карі, та в іншому дядько з племінником мало в чому подібні: Добриня – смаглявий, темноволосий, а Володимир – кажуть же: Красне Сонечко – світлолиций, русяве волосся вицвіло до пшеничної барви, тільки борідка, невелика, плекана, ледь темніша. Зустрівши вже тридцяту весну, Володимир мав навдивовижу пишну вроду – ставний, широкоплечий, високий, його військову поставу не міг приховати навіть ромейський дивітисій, що виблискував на князеві парчевими узорами. І усмішка в нього була хороша – ясна, білозуба, світла. Скільки жіночих сердець полонила ця чарівлива князева усмішка! Та нині й кепкування якесь у ній ніби відчувалося. Він чекав, як відреагують усі ці прибулі з Анною візантійські ромеї на те, що князь Русі сам обиратиме собі служителя їхнього Бога. Хоча… тепер це і його, Володимирів, Бог, і найближчого його оточення, його дружини, синів його. А патрикіям [20] Патрикії – царедворці у Візантії. і служителям церкви, присланим від василевсів, усе мало. Вони прибули, аби пильнувати, а згодом доповісти в Царграді, що укохана сестра імператорів потрапила до по-справжньому християнської країни. А ще – переконатися, що Русь зважає на вимоги Царграда.

Останнє найпаче дозоляло Володимирові. Почувався добре, бо ж прийшов нарешті до істинної віри. Потроху пізнавав її тонкощі, починав бажати її душею… коли б не ці справи політичні. Політика. Бач, яке слово вигадали греки, щоб пояснювати свій тиск на князя. Думають, раз віддали йому порфирогеніту на вимогу, то тепер їхня черга виявляти волю та свої умови висувати. І так напосідають, ніби мають право відвезти назад царівну, якщо варвар Володимир їх не послухає. Ну та дзуськи їм, а не Анну, хай спробують вітер у жменю собі зібрати! Та й сама царівна навряд щоб побажала повернутися… Так у це хотілося вірити князеві, коли згадував про стосунки свої з вінчаною на законний шлюб жоною.

Адже й раніше були в нього жони – тільки водимих [21] Водима жона – за часів багатоженства та, що вважалася законною. чотири мав Володимир, коли поклонявся старій вірі. Це не кажучи про численних полюбовниць, яких через невтримність у похоті до жінок збирав по всіх усюдах, обертаючи на своїх наложниць. Цілий терем заселив князь любасками своїми в заміському сільці Берестовому, та тільки все те до Анни було. Тепер же, як і належиться у християн, не прагнув мати більше нікого, крім однієї своєї жони, однієї цариці… якщо вже вважає, що титул княгині її принижує. Ну й нехай її так кличуть. Їй – утіха, Володимирові – слава.

Анна з’явилася врешті на високих східцях. Сходила – лебідкою пливла. Погойдувалися довгі підвіски, виблискував самоцвітами лор [22] Лор – атрибут візантійського парадного одягу у вигляді розшитої коштовним камінням пелени, що обвивала плечі й стан. , а надто діадема царгородська. Перед нею всі схилялися в поклоні шанобливому, а вона й бровою не здвигнула – ступала, високо й гордо тримаючи голову на довгій, як стебло квітки, шиї.

Володимир ступив крок до своєї цариці. І подумалося: раніше, як жив тут без Анни значно простіше, міг би запросто обійняти свою жону за плечі, вийти з нею разом під розписну арку назустріч променям сонця… як і нині виступав би котрийсь із щасливих купців зі своєю ладою милою, як і сам він колись виходив з іншими коханими… з Роґнідою.

Та про колишніх згадувати нині не час. А надто про Роґніду. Та й не належиться йому, вбраному в царствений пурпур, уподібнюватися простим смертним. Він вищий. І сам це розумів, і Анна так розтлумачувала. Володимир згоджувався з нею. Відтепер доля його триматиме на світі особлива. Тож князь лише подав цариці руку, поглянув милостиво, як її маленька, у мерехтливих камінцях перснів ручка легко лягла на його сильний зап’ясток.

Княжий палац муровано з каменю, ще бабою Володимира княгинею Ольгою поставлено його на Горі київській. Арка виходу на ґанок, гарно розписана візерунками, як здавна любили на Русі тереми оздоблювати, вабила погляди, та була занизькою – такою вже збудували її давні майстри. А як вийдеш – яскраве сонячне проміння очі сліпить. Аж заплющишся мимохіть, а крізь замружені повіки перше, що видно, – це розставлені по двору бронзові статуї, що їх Володимир привіз із завойованого Корсуня. Найпаче йому до душі скульптурна квадрига прекрасних бронзових огирів, навік зупинених у своїм прудкім леті рукою геніального різьбяра. Скакуни вийшли мов живі, тільки Володимир усе ще не визначився з доконечним для них місцем. Таж не зараз мислити про це!