Симона Вілар - У той день…

Тепер Володимир зі своєю царицею опинився на чолі ходи, за їхніми спинами тивуни чемно вказували нарочитому людові, кому де стати, але наближені й так уже знали кожен своє місце, не штовхалися, як раніше бувало. Попереду ж сунули ромейські священники з золотосяйними хрестами, корогвами, кадилами, обкурюючи шлях вінценосної пари пахощами ладану. Солодко, врочисто зазвучав хор, спершу юними хлоп’ячими голосами, потім диякони підхопили протяжно величальний спів. Пишна процесія вийшла з воріт княжого подвір’я, рушила вимощеним плахами проходом поміж дворами туди, де на широкому місці на пагорбі мала здійснюватися відправа. Народу навкруги збиралося немало, і хоча кияни вже почали звикати до пишних виходів князя з його почтом, бути присутніми при Володимирових молебнях їм подобалося. Святково, гарно, ошатно. Усім приємно було подивитися, як це воно – нову віру впроваджувати.

Сьогодні служба мала пройти на місці колишнього капища старих богів. Тепер там височів дерев’яний хрест. Світле вистругане дерево в сонячних променях відливало золотом, віруючі християни увінчали його свіжими квітами. Володимир сказав усім, що тут буде церква во славу святого Василія, якого ім’я прийняв він по хрещенні. Неподалік уже лежали штабелі дощок і кам’яні брили для будівництва. А допоки збудують, можна й просто неба провести службу во славу істинного Бога, під високим дерев’яним хрестом.

Володимир і сам гаразд не тямив, що відчуває, дивлячись на хрест. Одне знав: трепет у душі був значно сильніший, ніж коли на старих ідолів поглядав. Хотілося розібратися в цьому почутті, зрозуміти, що так бентежить душу. Та мирське відволікало. Як поведуться всі ці ромеї бундючні, коли побачать, що службу вестиме не їхній єпископ Яків, а призначений для цього Володимиром Анастас Корсунянин. Той, хто ще в завойованому Корсуні пояснював Володимирові все, що стосувалося нової віри, повчав, радив, сповідав. Тож і хотів Володимир, щоб церкву його в Києві очолив священнослужитель, якого він обрав сам.

Анастас вийшов наперед – сухорлявий, темноокий, у білій камилавці й темній довгій рясі, на якій сяяв срібний хрест на срібному ж ретязі. Він уклонився й почав правити службу, не звертаючи уваги на легке невдоволення візантійців, що стояли за спиною князя. Гучно лунав його голос, співав урочисто хор, у повітрі снувався сизуватий ладановий дим. Анастас підготувався до служіння бездоганно. Тож ромеї поволі стихли, схилили голови. Навіть Анна поруч із Володимиром заусміхалася. Сказала до мужа його мовою, щоб він зрозумів її:

– Ліпо. Ой, ліпо мені!

Що ж, коли вже сама цариця задоволена, то й інші ромеї не нарікатимуть.

Однак ті все ж нарікали. Уже після служби і щедрого бенкету, що ним вона продовжилася, коли, здавалося б, наївшись, напившись, не бурчатимеш, ці ніяк не вгавали:

– Хто такий сей Анастас? Чому його підняв над усіх, відкинув тих пресвітерів, що їх відібрано для служіння в самому богохранимому Константинополі?

– Така моя воля, – м’яко, але рішуче відказав Володимир.

– Щоб проводити службу для цариці, абикого вибирати не можна.

Анна сиділа в позолоченім кріслі коло свойого мужа, пряма, на взір цілком спокійна, але Володимир чув її прискорене дихання.

Князь ледь схилився до неї:

– Ану, скажи своїм, хай угамуються. Бо зі мною розмова коротка: зараз під білі руки, на човни – і хай собі забираються геть.

Сказав це, звертаючись до Анни, але так, щоб усі почули.

Наперед вийшов євнух Євстахій, із царициного почту.

– Ясновельможний архонте, ми не можемо відбути з Києва і Русі, доки не впевнимося, що полишаємо порфирогеніту в християнській країні. Можеш згубити нас усіх, понеже ти тут володар, проте ми не сядемо на кораблі, не переконавшись, що ти виконав обітниці й привніс світло істинної віри до цієї країни.

Володимир кинув колючий погляд на євнуха. Диви, який. Женоподібне брезкле лице. Євнух. Гм. Володимирові вже розповіли, що з такими ще в малолітстві коять, звалашений – не чоловік після цього взагалі. Та й голос у нього, як у баби, – тонкий, огидний. Але ж знає, убогий, чим дозолити. Не може Володимир вигнати їх нині з Києва утришия, не зруйнувавши тим самим так недавно налагоджені стосунки з Візантією й новоявленою царгородською ріднею.

Князь опустив очі, зітхнув кілька разів глибоко, заспокоюючись, і заговорив миролюбно:

– Що вас не влаштовує, ромеї преславні? Хіба мало зроблено для того, щоб ви бачили, як держава моя приймає християнство? Я сам хрестився, дружинники мої віру Христову прийняли ще в Корсуні. Ви всі тому свідки. А тут, у Києві, хіба мало моїх бояр ви бачили на службі во славу Всевишнього? Завжди так починається: спершу кращі люди приймають віру, а потім, дивлячись на них, уже й народ починає наслідувати. Жон мав я множество, у тому зізнаюся, але, повінчавшися з Анною-красою, від зв’язків з ними відмовився: кого відпустив, а більшість видав заміж за добрих людей, за християн. Так і казав їм: котра охреститься, тій посаг дам чималий, як належиться християнам. Отже, нині дотримуюсь я звичаю мати тільки одну жону, і бояри мої те саме прийняли, виславши полюбовниць і меншиць, залишившись тільки з вінчаними жонами. Невже й цього мало? І чи не ви були присутніми при тому, як хрестив я всіх своїх синів коло струмка в долині [23] Існує версія, ніби Володимир охрестив своїх синів біля струмка, який відтоді дістав назву Хрещатик. , зробивши християнами спадкоємців і явивши тим приклад людям своїм?