Симона Вілар - У той день…

– Ти говориш тільки про вельмож, архонте, – подав голос єпископ Яків, зобидившись, що Володимир не бажає призначати його митрополитом у Києві, а, вочевидь, готує це місце для Анастаса Корсунянина. – Вельможі – се лише мала частка людей у державі. Ми ж чекаємо, коли ти народ свій почнеш хрестити.

Цей єпископ, сам родом із Корсуня, добре говорив руською мовою. Та й люди з його почту знали місцеву говірку. Тож вони й повідомляли Якова, чим дише Київ, які настрої панують у місті щодо нової релігії. Єпископ знав, що багато русичів досі шанують старі вірування, а ще тримають удома маленьких ідолів давніх богів, яким поклоняються, і навіть справляють старі язичницькі дійства з оспівуванням місцевих бісів. Тому й сказав, що минулої ночі на полі за градськими укріпленнями діялося казна-що.

«Либонь, на гуляння Дажбога якісь дурні зійшлися», – подумав про себе Володимир. Він слухав спокійну мову преподобного Якова, велеречиву, але поблажливу, і відчував, як душа йому скипає гнівом. Але коли заговорив, то мало не всміхався – перейняв уже князь од ромеїв їхню майже задушевну манеру розмови.

– Владико, казали мені, що християнська віра не одразу і в Константинополі прижилася. Чому ж ви наполягаєте, щоб я вчинив чаклунство і в одну мить зробив усіх своїх підданців вірними незвичній їм новій релігії? Он і Анастас Корсунянин казав, щоб ми милосердно уводили нові християнські закони, говорили з киянами мирно, поступово спокушаючи їх істинною вірою. Він і сам так чинить, і йому вдається, присягаюся в тому хрестом, у який вірую!

Та ось євнух Євстахій приніс вість, до якої Володимир не був готовий. Виявляється, минулої ночі вбито отця Нифонта, який досі мирно проповідував у Києві. Його було знайдено з прошитим стрілою серцем у лодії, де священник ночував.

Поряд з Володимиром тихо охнула Анна. Князь відчув, як захопило дух, видно було, що йому боляче й важко чути прикру звістку. Він знав цього слугу Божого – зарослого бородою, кремезного і до всіх привітного. Отець Нифонт ходив Києвом вільно, без остороги. І киянам він нібито подобався.

– Даю обітницю, що накажу знайти винуватця, – глухо мовив Володимир. – І покараю головника за цей злочин.

– Невже? – сплеснув пухкими ручками євнух. – Мені казали, що у вас є прислів’я: «Вітра в полі не спіймати».

– Лови вітра в полі, – поправив князь. Хоча сенс був той самий. Володимир і сам розумів, що розшукати у велелюдному Києві того, хто міг прохромити стрілою нещасного священнослужителя, – насправді марна річ.

Єпископ Яків широко перехрестився – усі, за його прикладом, так само, – а потім прорік:

– Тепер ви самі бачите, василевсе, княже Володимире, що ваш народ, нехрещений і не навчений істинної віри, чинитиме зло християнам. Поки ви не підкорите своїх людей, поки будете… спокушати їх, як ви сказали, нам небезпечно залишати тут порфирогеніту з її слугами.

«Ну, Анні нічого не загрожує, я заради неї й град спалю», – подумав Володимир. І раптом заявив:

– Присягаюся своєю душею: ще й двох седмиць не мине, як я охрещу кожного, хто ходить під моєю рукою, – усякого воїна, смерда чи ремісника з Подолу. Даю вам тверде княже слово в тому!

– Ну, це ти дарма їм таке пообіцяв, сестричу [24] Сестрич – небіж, син сестри. Матір’ю князя Володимира була сестра Добрині Малуша, з якою зійшовся князь Святослав, батько Володимира. , – казав пізніше Добриня, коли вони увечері сиділи у світлиці терема при відчиненім віконці. – Де таке чувано: хрестити натовп, коли багато хто того ще й у голову собі не клав.

– Я слово дав, – похмуро мовив князь. І докинув, грюкнувши кулаком по віконній лиштві: – Я підкорив собі весь Київ, коли устрояв сюю землю, і ніхто ані писнув супроти мене! Невже тепер, маючи таку силу, я не зможу загнати киян у воду й охрестити їх своєю волею?

Добриня перестав гратися руків’ям ножа, завмер на мить, ніби щось зважуючи, а потім посміхнувся.

– А це непогана думка – зігнати народ до річки й віддати всім скопом під волю Ісуса Христа. Таке допевне справить враження. Але ж і противних тому багато знайдеться. І що лютіше опиратимуться, то більше викличуть невдоволення в ромеїв.

Володимир мовчав, дихав тяжко.

– Вимисли щось, Добрине, зарадь. Ти ж завжди знаходив вихід – навіть там, де його не було жодного.

У голосі великого князя несподівано прозвучали майже благальні інтонації. Як давно, ще за часів отроцтва князя, коли той в усьому покладався на кмітливість вірного вуя. Добриня аж брови здивовано вигнув: відколи самовпевнений сестрич убився в силу, не чув він од нього такого благання. Таж Володимир – сокіл, як справа брані й походів тичеться, тут у нього вміння не згірше, ніж у батька його Святослава. А от коли справи непрості державні постають, буває, що розгубленим почувається й великий князь. Як отсе нині, коли до дядька свого з проханням звернувся. Хіба тут відмовиш?