Симона Вілар - У той день…

Але якщо царівна змовчала, то жінки, віддані їй, ураз сполошилися. Заметушилися, заохали, старша зоста [13] Зоста – придворне жіноче звання. навіть спробувала заступити Володимирові шлях до Анни.

– Не час, не час, архонте [14] Архонт – у перекладі з грецької – правитель земель. ! – замахала вона руками на князя. – Порфирогеніта [15] Порфирогеніта – народжена (чи народжений, якщо йдеться про хлопчика) у спеціальній Порфирній залі в Константинополі. Вважалися найвищими в ієрархії з наділених владою у Візантії, їх шанували найпаче. ще не готова до виходу.

Що ж, ця огрядна велична жінка вже вельми непогано призвичаїлася до місцевої говірки, але те, що вона говорила, було не до вподоби князеві. Коли нарешті ці прибулі з Анною служителі зрозуміють, що він тут – головний? Коли збагнуть, що їхня порфирогеніта тут найперше – його жона?

– Я чекатиму жону в гридниці, – тільки й мовив князь Володимир виходячи.

Сам же подумав, що час уже одіслати добру половину цих квочок назад у Царгород [16] Царгород (Царград, або Цар-місто) – так на Русі називали столицю Візантії Константинополь. Нині місто Стамбул у Туреччині. , нíчого їм тут приказувати та втручатися в його родинні з Анною справи.

А спустившись у простору гридницю княжого терема, побачив там і прибулих з Анною з далекої Візантії її супутників-ромеїв – геть-чисто всі у святочних довгополих уборах, у барвних збористих хламидах, защепнутих на раменах. Вони шанобливо схилили голови перед правителем Русі, та, хутко випрямившись, дивилися ніби з погордою – наче шиї їм у поклоні перед чужим згиналися неохоче. На своїх василевсів [17] Василевси – так називали візантійських монархів. ці придворні підлабузники так би не витріщалися. А тут, на Русі, он як запишалися, вважають себе за мужів ліпших, либонь, тому й забрали собі в голову, що зможуть мати вплив на князя Володимира. І знову подумалося йому: а бодай би їх щезник ухопив!.. Хай би забиралися до свого василевса, який був для нього незрозумілий, як і щезник із хащ лісових. Дарма що роменський імператор вважався віднедавна хрещеним батьком руського князя, дарма що наречено Володимира при хрещенні йменням його – Василій.

Князь давно виношував думку про хрещення, але доконечно прийняв хреста, як захопив у Таврії ромейський город Корсунь [18] Корсунь – місто в Криму (Херсонес – поблизу теперішнього Севастополя). В описуваний час належав Візантійській імперії, але був захоплений військом князя Русі Володимиром Святославичем. Повернений імперії після договору, за яким Володимирові віддали за дружину царівну Анну. і заручився тоді із сестрою візантійських правителів Василія й Костянтина [19] Василій і Костянтин – імператори-співправителі Візантії. Василій II Болгаробійця (958–1025), Костянтин VIII (960–1028). Останні правителі Македонської династії, до якої належала і дружина князя Володимира Анна. . Такого споконвіку ще не бувало, щоб народжена в пурпурі царівна віддавалася за чужоземця-поганина, – закони ромейські вважали це негідним. А наполіг Володимир – і вийшло, як він того хотів. Тож чому ці набундючені ромейські павичі дивляться на нього, як на варвара, якому вклонятися соромно?

Володимир ішов просто на них, бачив, як скоса поглядають на його багряні чоботи, ніби князь Русі не мусив облачатися в царствений пурпур. А ось і мусив! Він тепер рідня василевсів, тож має право на царствений убір, як і може вбиратися в довге одіння золотої парчі, до якого вже почав звикати і яке особливо цінував, коли належало підкреслити його високе становище. Та й Анні так більше до вподоби.

На саму думку про Анну настрій одразу поліпшився, спина випросталася. Володимир гордо пройшов повз ромеїв, що розступилися перед ним, як болотяна ряска перед лодією, рушив до своїх вірних бояр. А ті й собі убралися в багаті шати, найліпші, за ромейською модою – в парчу та оксамити, шовкові накидки, пояси, унизані самоцвітами. Щоправда, шапки, оторочені хутром, носили за місцевим звичаєм. А чому ні? Хутра – знаменита цінність Русі. Торги хутровим крамом немало багатства в казну князівську додали, адже відомо, що на ринках Царграда за нього добру ціну дають. Хоча надто жарко сьогодні для хутра, здається. Ну та нічого, пара парить, а не ламає. А на парчевих шапках соболі та куниці вельми пишно глядяться.

А втім, Добриня, князів дядько, не перемінив полотняний лляний убір місцевого крою, хіба що плащ строкатий на плече накинув. Та зате в такому одязі він не так потерпає від цієї липневої спеки. А своє довге, побриніле сивиною волосся Добриня просто перехопив на потилиці, стягнувши в подобу кінського хвоста. І все одно величавістю своєю худорлявий, жилавий князів дядько не поступиться іншим присутнім. Он як шанобливо з ним тримаються князеві нарочиті люди: і боярин Вовчий Хвіст, і воєвода Блуд, і витязі Ясноок та Ясен, і навіть виряджений у візантійську парчу знаний купець Дольма.