Симона Вілар - У той день…

Купця Дольму це вже не веселило. Схопив Жуягу за шкірку, струснув, загилив потиличника. Заскреготав зубами від злості:

– Чи не знарошна ти вже двічі викупався у Глибочиці, псяча твоя кров? Гляди мені, ще раз покотишся, я більше не витягатиму тебе, ще й сам притоплю, щоб не морочив нам з Бивоєм голову.

Здоровань Бивой аж реготнув.

– Ви тільки накажіть, господарю, я сам цього дурисвіта на поживу русалкам спроваджу.

Дольма, який уже був посунув у затінок заростей під Хоревицею, раптом озирнувся.

– Не мели дурниць, Бивою. Русалки – це лише вигадки несосвітенних нечестивців. Щоб я більше від тебе нічого подібного не чув. А тепер ходімо, кажу вам!

Ніч уже входила в другу свою половину. Задушно було. Навіть там, де біля причалів у гавані Притиці [12] Гавань Притика – місце стоянки суден у правій притоці Дніпра – річці Почайні. Почайна впадала в Дніпро в районі сучасної Поштової площі, і саме тут швартувалися лодії, що прибували Дніпром. погойдувалися струги зі спущеними вітрилами, що їх обвівав легкий вітрець із Дніпра, дихання ночі не освіжало. Кораблі стиха порипували снастями, ледь не торкаючись бортами; хлюпоталася вода, на носі однієї з лодій світився ліхтар і виднівся силует заснулого вартового. А попід щоглами то тут то там напнуто було строкаті шатра, в яких опочивали ті з ромейських гостей, які мали за вигідніше для себе не селитися в княжих хоромах або кому просто забракло там місця.

Один з них, позіхаючи, вийшов зі свого шатра, роздивився навкруги. Місяць, випливши з-за хмар, освітив його довге темне одіння, густу бороду, під якою зблиснув металевий хрестик. Божий слуга. Із тих, хто прибув на Русь, щоб навчати нової віри місцевий люд.

Зараз він стояв, задерши голову, милувався місячними блищиками на воді, прислухався до голосів далеких нічних сторожів-обхідників по дворах Подолу, що перегукувалися між собою. Потім широко перехрестився й зашепотів слова молитви. Та не встиг виповісти до кінця, як сіпнувся, змахнув руками і, повільно осідаючи долу, впав горілиць на палубу. З грудей йому стирчала довга опірена стріла.

Перед світанням стало зовсім тихо. Навіть собаки, що зрідка побріхували у дворах, і ті вгамувалися. Небо розвидніло, місяць скотився за київські пагорби, і тільки цвіркуни джеркотіли в закроплених росами заростях на схилах. Саме в цей час спадистим схилом до підніжжя Хоревиці поволі спускалася завита в широку накидку людська постать. Гостроверхий башлик, насунений на самий ніс, приховував лице, а на плечі подорожній ледве втримував важкого лантуха.

Ішов схилом обережно, часто озираючись, а як спустився на низовинний Поділ, подався сторожко, раз у раз скидаючи оком над частоколами дворів київських ремісників. Так, скрадаючись, він проминув загороди й огорожі, вийшов до самого Дніпра і, скинувши тягар, почав спішно відв’язувати один із припнутих коло причалу човнів. Завмирав іноді, знов озирався й майже припав до землі, сполошившись, що сторожа прямує в його бік. Але ті пройшли повз, і таємничий подорожній насилу втеребив у човна свою ношу. При цьому лантух заворушився, почувся глухий, сповнений муки стогін. І зараз же в руці чоловіка зблиснуло лезо довгого ножа, він штрикнув ним лантух раз, удруге. Звук вийшов глухий, ніби хлипаючий. Наступної миті човен відчалив, швидко полинув водами Дніпра до дальніх островів, укритих темною кучерявою паростю. І вже коли виплив на середину річки, чоловік перехилив свою недавню ношу через облавок. Сплеснула вода – лантух каменем пішов на дно. Усе, далі вбивця вже не хвилювався, зітхнув полегшено, забурмотів щось глухо. І поплив назад неквапливо, як людина, що скінчила свою роботу.

Ювеліри константинопольські недарма вважалися найліпшими у світі майстрами своєї справи. Уміли робити прикраси у Візантії! І ця діадема з шліхованими рубінами й смарагдами, блискучою золотою емаллю й круглими перлами в підвісках оздоблена… Та й саме золото тонкої роботи. Ліпота! А якщо подібне довершене диво вінчає темноволосу голівку молодої вродливиці, то взагалі замилуєшся!

От князь Володимир і не міг надивитися на свою красуню-жону Анну, царівну візантійську. Сидячи перед дзеркалом з вилощеного срібла, вона всиляла у вушка прозірчасті мерехтливі сережки-колти, аж помітила у віддзеркаленні Володимира, що завмер біля арки входу, і спалахнула на обличчі; опустила довгі вії. У кутиках її соковитого маленького рота з’явилися милі ямочки: Анна намагалася втримати лукаву усмішку, задоволена тим, як захоплено дивиться на неї муж, а проте й розгубленою почувалася. Не звикла ще, що він входить до неї так запросто, без належного церемоніалу – захотів і увійшов.