Симона Вілар - У той день…

Завітав на свято і молодший брат багатого купця Дольми, відомого в Києві християнина. Щоправда, нині красунчик Радко був чогось невеселий, сидів, опустивши на груди голову, завісивши закучерявленим темним чубом очі. Від бабів під берестяними машкарами-личинами, що сласно липли до нього, відмахувався. Думав про щось своє.

Та все ж одна зі спокусниць привабила. Тримаючись непоодаль, вона то камінцем поціляла в Радка, то сміялася грайливо русалковим сміхом. А тоді, задерши плахіття вище пупа, заголила довгі ноги, пушок між ними, біле гладеньке лоно. І не втримався Радко, подався за нею.

Зляглися вони швидко і пристрасно. Жінка під машкарою, здавалося, поспішала, пручалася його пестощам, прагнула чимшвидше натішитися парубком цілком. Мовчазна була, тільки дихала уривчасто. А коли Радко, вдовольнивши хіть, застогнав і затих упокоєно, вона висковзнула з-під нього й подалася геть. Радко підвівся, важко віддихуючи, споглядав, як світла постать її в довгій біленій сорочці розчиняється в мороці. Недавня любаска майже бігла, линула туди, де за легким шумовинням гаїв угадувалися зрубові вежі Копир’ївого кінця [8] Копир’їв кінець – західне передмістя давнього Києва; нині узвичаїлася назва Копирів кінець. . Радко і забув би про неї небавом, та, коли із заростів гаю, звідки витікав струмок Кудрявець, почулося нетерпляче кінське іржання, усе ж придивився. А тоді й почув тупіт копит. Напотемки не надто розгледиш, але кінь під нею вочевидь не з плохих – он який великий, баский, та й вершниця на ньому сидить зграбно. Ледве впізнав її в темній накидці, як майнула щодуху в бік київських городень.

І враз при місяці, що вигулькнув у проріху хмар, кинувши горстку світла на околиці, угледів Радко білісінькі по самі коліна задні ноги її скакуна.

– Чи ти ба! Отакої! – майже видихнув. І повторив, схопившись на ноги: – Отакої!

А далі зайшовся гучним переможним сміхом.

Ясний місяць потроху проглядав із-за хмар. А як викотився весь, то освітив подвір’я церкви Святого Іллі на Подолі. Нічна служба вже закінчувалася, почали виходити вірники. Один з них, високий ставний муж, обернувся до вхідної арки й широко перехрестився, уклонившись. Тоді напнув на голову оторочену хутром шапочку, ступив крок у натовп. І зразу ж окликнув двох:

– Гей, ви чого тут огинаєтеся? Чи такожде увірували?

Ті підійшли ближче. Один – міцний хлоп’яга з пишними вусами й буйною гривою волосся, другий – миршавенький плішивий чоловічок із цапиною борідкою, що стирчала вперед.

– Так, теє… цікаво ж нам, – мовив плішивий, розвівши руками. – Усіх цікавість бере, от і ми, того… вирішили…

– Вирішили вони. Гм. Хоча… Може, то й добре, що прийшли.

– Авжеж, добре, господарю наш Дольмо достославний, – низьким рокітливим басом вторував йому вусатий богатир. – І пісноспіви християнські нам любо послухати, та й вас оце супроводимо додому. Ану ж як нападе ще… хто. Народу теперечки до Києва понаїхало – мов оси на мед злетілися. А ми ж вас і захистимо, і підсобимо, щоб не зобидив ніхто. Нічка он яка темна нині, а ми… Ех, та ми!..

– І хто ж посміє мене зобидити? – насмішкувато гмикнув той, кого назвали Дольмою. – А ось це ти бачив?

І, відкинувши полу легкого корзна [9] Корзно – мантія князів і вельмож Київської Русі, яка накидалася на каптан і застібалася на правому плечі; нагадує плащ, оторочений хутром. , показав руків’я меча. При цьому додав:

– Дурний ти, Бивою, як горщик необпалений. Та чи ж я не годен за себе постояти? Ну, гаразд. Якщо вже прийшли, будете мені за причет. – І до плішивого звернувся: – А ось ти, Жуяго, дарма брата мого Вишебора покинув. Тобі при нім службу нести сьогодні. Раптом він спохватиться про щось? А тебе катма.

Плішивий, що його названо Жуягою, сопучи, теребив кінці пояса.

– Не спохватиться. Він же минулої ночі розважався, тішив себе, а сьогодні цілісінький день старі рани йому докучали. Тому-то дбайлива Яра й хлюпнула йому макового відвару в пиво. То спить нині господар наш Вишебор безпробудно, як бурмило взимку. Його й билом тепер не добудишся.

Сказане не сподобалося Дольмі. Спинився, стояв похмурий, зітхав тяжко, ніби щось його гнітило. А тоді розлютився враз, забурчав, що вельми ключниця його Яра розперезалася, он як сваволить: тільки що – поїть недужого брата настоями. І заквапився. Та тільки поспішати не надто вдавалося. Коротун Жуяга весь час відставав. То волока на його постолі розв’язалася, і він просив зачекати, доки перемотає, то роззявив рота на різьблену оздобу чиїхось воріт, ще й іншим показував, а в притінку під горою Хоревицею [10] Хоревиця – імовірна давня назва сучасної Замкової гори. ненароком осковзнувся і шубовснув у річку Глибочицю [11] Глибочиця – річка, що колись протікала Подолом, нині закута в колектор під землею. . Довелося витягати горопаху. Прововтузилися довгенько. Дольма, хоча й посміявся зі свого челядинця, та однаково бурчав, мовляв, так можна до світанку воловодитися, а їм же ще на гору схо`дити, де дворище його стояло. Ніби не таке вже й важке діло, проте не сказати, що й легке. Треба проминути зарості під горою, а далі дорога здіймалася круто вгору. На коні воно, звісно, було б легше. І щойно Дольма згадав про коня, зараз же й почув, як за спиною хутко промчав верхівець, галопуючи на Хоревицю. У пітьмі годі розгледіти. А тут ще Жуяга, якого допіру дістали з води, вдруге скотився в річку. Довелося знов його витягати.