Симона Вілар - У той день…

Інша річ, що людей здивувало, коли князь їхній пресвітлий повелів розорити капище, що його сам недавно поставив, та поскидати ідолів у Дніпро. Це багатьох зворохобило й настрашило. Лячно жити без заступництва небожителів, лячно, коли дідівських і вітцівських богів отак попирають. Того ж Перуна, раніше величного, волокли вниз Боричевим узвозом [6] Боричів узвіз – одна з найдавніших вулиць Києва, дорога, що з’єднувала нижню і нагірну частини міста, Поділ із Горою. Сучасний Андріївський узвіз. , мов якусь колоду нікчемну, та ще й били нещадно палицями залізними, немов показуючи, що ніяк він відомстити не годен, бо не суть же бог, а лиш деревина нечутлива, німотна. А як скинули ідола з берега в річку й підхопили його води схвильовані, то багато люду поставало вздовж Дніпра й плакало за ним, бігло вслід, благаючи божество: «Видибай! Видибай!» Дерев’яний Перун і виплив на берег під дальніми схилами, але й там його наздогнали князеві дружинники, порубали на цур’я і таки втопили звергнутого ідола в річці. У Києві ще гомоніли, що сутичка тоді зчинилася. Волхви захищали своє божество дерев’яне, кидалися на дружинників, але ті лише відбатожили їх добряче, кажуть, що й до булави дійшло. А відтак скрутили волхвів отих, поцупили невідь-куди.

А люди, зоставшись без небесних покровителів, з перестраху потяглися до Іллінської церкви – вона усе ж звичною була. Та й багато хто вже помітив, що вірники її, котрі суть християни, переважно удачливі й небідні, що поміж них – купці та князева дружина. Може, це християнський Бог їм допомагає? Та все ж відкрито до храму на Подолі простий люд не поспішав, більшість надходила, наповняючи його в час пізньої нічної служби. А що всіх Іллінська церковиця вмістити не могла, то вони стояли оподалік, наслухаючи злагоджені голоси півчих усередині храму, під тесовою високою покрівлею з хрестом на ворині, на самім наверші, ловлячи звуки святої служби, що долинали з-за вибілених стін. По-старому в цей час Дажбога родючого, всемогутнього належало прославляти [7] День божества родючості Дажбога відзначали наприкінці липня. , та як його нині славити, коли подобизну його повалено й порубано? А новий Бог… Хто його зна, може, він ще й прихильність свою людям виявить. Он як жита половіють, хліби хороший урожай віщують, важке від плодів гілля по садах додолу гнеться, городина поросла, мов із води! Ліпота яка!

Ну, та хоч у що б вірив люд київський, а старі звичаї не так легко відмирають. Тож коли частина градців подалася до церкви Святого Іллі на Подолі, знайшлися й такі, хто рушив за зрубові укріплення, аби долучитися до старовинного обряду, вшановуючи Дажбога родючого. Жнива вже на часі, то чом би й не виповнити спільно прадавній перевірений обряд, як воно споконвіку велося?

Тож і зачали присутні сплітати коло навкруг закосиченого вінками великого снопа.

– Гей, Дажбоже славний! Гей, Дажбоже милостивий! – вигукували. – Слава тобі, хвала і слава віднині й навіки-віків!

Величальні пісноспіви божеству родючості раніше були злагоджені й триваліші, але люди, що нині зібралися, ніби поспішали відсвяткувати. Як правильно творити заклинання й замовляння, багато хто не знав, а волхви, служителі Дажбогові, тепер десь-інде скніли, пильновані сторожею. То люди самі й намагалися дати собі раду, як вийде. Поставили снопа надзахід сонця, уквітчали стьожками, тепер гуртом святкову учту справляли. Гостилися на простелених скатертинах викладеними на них вареними яйцями й медами в стільниках, смаженою птицею й різним зелом. Не вживали тільки хліба. Жито ще чекало косовиці, тож ніхто не наважувався торішніми дарами увагу бога всього родючого й плодючого відвертати від близького вже нового хлібного харчу.

Переважно в поле вийшли старші люди, більше за інших віддані предківським віруванням. Хоча дехто явився і з молодших. Ці прийшли сюди, приваблені старим звичаєм, за яким належало спрагнено віддаватися шалові пристрасті й кохатися понад пашницею налитою, аби Дажбог додав родючої сили, та й просто подуріти, побавитися теж кортіло. Це не як на Купайлових ігрищах, коли всякого всяка любити може й обирає собі пару, – тут іноді й не відаєш, кого в полюбовники візьмеш. Бо, за старим звичаєм, у це свято жінкам належало ховати обличчя під вінками та берестяними личинами, в яких залишено тільки відтулини для рота, носа та очей. Дажбог – божество чоловіцьке, усіх ратаїв, жінки в цей час – лише помічниці при них. Тож вони, прикриваючи свій вид, не приховували тим часом голих ніг та інших своїх принад, задирали подоли сорочок, зваблюючи тих, на кого оком накинули, на край поля, за високі пшениці. То там то тут злягалися парочки… Не так багато їх нині, бідкалися сивобороді, сидячи побіля розкладеного на скатертинах пригощання, раніше бувало – трава довкруж кишіла від пойнятих любовним шалом тіл. А проте раділи, що досі не забуто старий обряд. Он навіть дехто з дружинників самого князя після заходу сонця не від того, щоб і собі пошукати любовних утіх. І хоча вони, вважай, усі були хрещені, та хіба можна втримати молодецьку бурхливу кров!