Костянтин Когтянц: Монети для патріарха

А Мотря виходить заміж…

Мабуть, єдине, що втішає, — оця справа з патріархом.

Це — для Бога. Для душі. Для вічності.

Прости мене, Господи!

Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно — вона теж відчула.

Мар’яна подумала і сказала:

— Це не Сулейман.

Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого — «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, — зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.

— А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?

— Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…

— Одного мене?

— Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.

«Раніше не могла підказати?»

— Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.

Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.

— Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати — рівно стільки, аби коні відпочили.

— А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.

Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?

Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.

— Ой, що це?

Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.

Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар [33]— і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.

Тепер треба було повірити своїм очам…

Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.

Мар’яна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів — і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.

Змія підняла голову. Ясна річ, вона нічого б не почула, навіть якби сердюк не шепотів, а кричав. Проте якісь хвилі, що їх створювало закляття, досягали неї, будили щось, чому рептилія не змогла б дати визначення, навіть якби вона була розумна.

Величезна гадина розвернулася й щезла.

Мусій перехрестився…

Зарано.

Позаду почувся тупіт копит. Кількох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершників, або померти в бою.

— Вот он где! — засміявся порутчик і крикнув татарською: — Взять! Баба ваша.

І раптом полетів убік разом з конем.

Змія не намагалася кусати і не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.

Мусій з Мар’яною рвонули вмить і зупинилися лише за годину…

У Борисова голова боліла — як ніколи у житті. Він не знав, що це струс мозку, але розумів, що він ще легко відбувся. Зазвичай вершники, що падали разом з конем, ламали ключиці чи стегна, а якщо лука сідла влучала у черево, то помирали в жахливих муках. Клята зміюка довго не помирала, власне, її тіло ще й досі здригалося. На ногах залишилися сам Борисов, його денщик та один з калмиків, точніше, ногаєць, саме той, що гадав. Ну й, звісно, Роб рудий. Цей у вогні не горить й у воді не тоне. Васька та Роб здогадалися зіскочити з коней, що казилися, й відбігти вбік, і азіат, під яким кінь чомусь був спокійнісінький, нашпигував зміюку стрілами, а Роб аж три кулі всадив. У нього стара, але добра двоствольна аркебуза мисливська. Потім Васьчину взяв. Решта мертві або покалічені, хоча деякі встигли почастувати потвору своїми шаблями.

— Мурзо, — звернувся татарин рідною мовою, — якщо далі гнати звіра, поранені пси не потрібні.