Костянтин Когтянц - Монети для патріарха

І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.

Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.

— А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? — Голос Мар’яни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.

Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока — він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.

І ще чотири рани на тілі.

Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.

— Пояснюй! — Він повернувся до жінки.

— Та нема чого пояснювати…

З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.

— Дорош — це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму. [29]Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?

Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні. [30]

— Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний. [31]— Мар’яна перехопила Мусіїв погляд. — Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає — мертвий чи у полоні. А кортить!

Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.

Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобов’язана…

Проте… Їм їхати далі разом… і відьма могла б бути не такою красивою…

— …Я забув спитати про головне.

Мар’яна здогадалася, не перепитуючи.

— Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.

Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями — одна поверх іншої.

А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.

— Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв — сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.

Зате Мусій це розумів — він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.

А тим часом.

Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж… За Чуйкевича.

І нічого не можна зробити…

Нічого…

Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.

Не можна, не можна…

Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна… І не скажеш же вголос, що Кочубеї — мусульмани…

Ніяк не можна.

Тим більше що, схоже, від нього й чекають якоїсь дурості.

А Мотря ляже з іншим…

Біль… Боже, як це боляче…

А ще Апостол кричав йому в обличчя:

— Якщо так і далі буде, то кури нас загребуть!

Чому йому згадалося зі Святого Письма: «не прокричить тричі півень, як ти тричі зречешся»?

Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче… І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!» [32]А майже так!

До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь… А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», — одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки…

Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?