Дехто — особливо з іноземців, ветеранів багатьох воєн — розумів, що винен у поразці сам Петро, який розкидав війська, вважаючи, що Карл далеко, а Карл виявився близько і пішов громити по частинах. І тут без поранених у спину ніяк не могло обійтися.
Але ті, хто ловив себе на такій думці, починали читати молитви — не дай Боже, Петро здогадається.
Проте ця історія мала продовження. За два тижні.
…Підпрапорщик {19} Яків Ґава, прозваний так ще в дитинстві, перев’язав голову рукавом сорочки мертвого однополчанина. Царство тобі небесне, Петре, не найкращою людиною ти був, ну та хай тобі Бог простить, як я прощаю.
А от повертатися до своїх не можна. Подряпина незначна, до того ж на потилиці. А якщо цар сказав: «усіх», значить, усіх.
Ґава закусив губу, згадуючи минулу сутичку.
Здавалося, німецький генерал, який ними командував, усе розрахував правильно. Росіян було набагато більше, також у них у складі кожного полку була команда списоносців — у шведів списів не було. До того ж майже всі російські кавалеристи були з «кіннотників старих служб», тобто ветеранами боїв з турками й татарами. [35]Та й у цій війні не перший раз. Сам він, Яків, уперше увігнав списа в татарина під Білгородом, невдовзі по закінченні Чигиринських походів. А бій був чисто кавалерійський, піхоти не мали ані ті, ані інші.
Проте генерал не врахував, що важкі німецькі сідла, амуніція та озброєння, які Петро змавпував у німців, були заважкими для ногайських коней, що поставлялися до російського війська.
А головне… Не той був настрій у війську, не той. Коли вони відбивали татарський напад на Білгород, то все було ясно — за тобою або твоя родина, або, якщо в самого нікого немає, такі ж, як ти, православні. Храми Божі в тебе за спиною. То й билися — може, не всі вміло, проте всі хоробро. Погнали татар. Дорогою ціною, але погнали.
І потім, коли ходили на Казі-Кармен, теж усе було ясно — буде фортеця нашою, важче буде нападати татарам. Отож що гетьманові козаки, що государеві ратні люди — ніхто не тікав від пострілів. Узяли Казі-Кармен.
А ця війна… Навіщо вона? Мовчали всі, ясна річ, бо довгий язик з головою рубають, але не той був настрій.
До того ж учора саме ці шведи розбили чисельно більший російський загін, яким командував САМ.
І не пішов Петро Олексійович за поразку помщатися, нас послав, а сам не пішов. [36]
Шведи закрутилися, неначе сніжинки під час хуртовини, та якось трапилося так, що вони опинилися не проти роти списоносців, а проти роти простих драгунів. З кільканадцяти кроків обмінялися залпами з пістолів і вихопили клинки.
Широкі й довгі шведські шпаги, якими можна було й рубати, — перша шеренга тримала їх перед грудьми, друга — над головою.
Врізалися. Вдаривши міцним кулаком, шведи розбили ту частину, яка опинилася перед ними, погнали коней без вершників на інші російські роти. Далі бій перетворився на різанину.
Яків перевдягнувся. Штани та жупан, зняті з дрібного шляхтича, якого розстріляли за шпигунство на користь шведів, він уже кілька днів у саквах возив, пояснивши капітанові, що, можливо, у розвідці доведеться перевдягатися. Забрав у Петра набої, поміняв спис на рушницю. Довго думав, чи міняти шпагу на Петрову шаблю — у частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава прив’язав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перев’язав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.
На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.
Раптом Ґава згадав — існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.
* * *
Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман — то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, — витер спітніле чоло хусткою.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу