Костянтин Когтянц: Монети для патріарха

Холодність, з якою було сказано ці слова, справила враження навіть на Аркадія Петровича. Хоча якби він замислився, то сам дійшов би такого висновку.

Дворянин, як уже казали, зростав біля татарського кордону, ще змалку навчився кидати аркан, та й у ногайця ось він (про аркан Борисов подумав, бо сердюка треба було взяти живим). Їхати вчотирьох небезпечно? А це як сказати. У місцевості, де постійно рухалися козацькі, російські та польські війська, розбійників було чимало, проте вони переховувалися невеликими купками — велику легше виявити.

Якби у преображенця менше боліла голова, то він перехопив би погляди, що їх татарин кидав на його діамант.

У Мусієвій голові колотилася одна й та сама думка: як поміняти мула та коня, сліди яких ворог добре запам’ятав, на нових тварин так, щоб супротивник слід втратив. Але, на жаль, поки що з цієї колотнечі нічого не виколотилося, не збилося ніякого масла.

— Ти диви, скільки лятавців, {16} — подала голос Мар’яна.

Ільченко підняв голову: дійсно, з неба ніби градом падали зірки. Хоча хтось йому казав, що зірка не може падати.

Тоді Пройдисвіт також про лятавців подумав, та не став перепитувати.

Несподівано одна із зірок неначе полетіла прямо на них, подвоюючись у польоті.

Це була не зірка!

Ільченко вихопив той пістоль, який було набито срібною кулею, відлитою з монети, і зіскочив з мула.

Проте курок — уперше в Мусієвому житті — клацнув даремно. Осічка.

Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетів сторчголов. Лятавець відбив палаш голіруч, ударивши ребром долоні по голомені, {17} а шуйцею просто зацідив Пройдисвітові у щелепу.

Наступної миті Ільченко побачив дуло власного пістоля й почув спокійний голос:

— У моїй руці вистрелить.

Жіночий голос. І рука була жіноча.

— Тоді або стріляй, або мені віддай, — неначе збоку почув Пройдисвіт самого себе. І, не підводячись (мало що цей біс може зробити), нарешті роздивився. Їх було двоє, причому…

А от про жінок-лятавок ніхто ніколи не згадував.

Вони були схожі, як близнятка, тільки й того, що одна… що в одного груди пласкі, а в другої — ні. Ну, й одягнені відповідно до статі. А так дуже схожі — русяве волосся, кирпаті носики, веснянки та сині очі. Яскраво-сині. Виглядала дівчина років на шістнадцять-сімнадцять, хлопець — трохи старшим. Єдиною зброєю парубка була рушниця, а на поясі багинет — саме багинет, кинджал, що вставляється в дуло.

— Цікава зустріч, — дзвінким голосом сказала дівчина. — Давно я не зустрічалася одразу з двома ворожбитами. А от слід ти поганенько замела, — звернулася вона до Мар’яни.

— Зроби краще, — сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.

— А чого б це? Не забагато буде? — насупився хлопець.

— Мені подобається, — заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Мар’яною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. — Мені сподобалася твоя мужність, — повернулася вона до Пройдисвіта. Другий… — неясно додала дівчина з неба.

Помовчали.

А про що говорити у такій ситуації?

— Мені треба до Дубоссар, — знову заговорила лятавка.

Мусій хотів було сказати: «Ти що, дороги не знаєш, коли аж сюди залетіла?», — та вчасно прикусив язика. Сміливість сміливістю, а дурість дурістю. Шлях до Дубоссар він знав аж надто добре.

— Нас віднесло вбік, гадаю, що дуже далеко.

Ільченкові здалося, що вона про щось мовчить, проте він теж знову помовчав. Тобто помовчав стільки часу, скільки треба, аби порахувати до трьох.

— Я їду до Букурешта. Можу провести.

Мусій аж сам здивувався, почувши свої власні слова. Тільки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здається, є свій гетьман, зустрінуть гінця гетьмана Мазепи.

За місяць до того.

Як це завжди буває, одні змирилися, і профоси їх вели або навіть несли. Інші пручалися, билися, кричали про свою невинність. Борка Чорний намагався довести, що він двічі поранений спереду, а втретє, у спину, — то вже коли всі тікали. Мирон Іванов — що шведи зайшли з тилу і дали залп. Васька Алейников — що його випадково хтось зі своїх ткнув іззаду багнетом.

Та профоси, як завжди, нікого й нічого не слухали. Вони вели, волокли, інколи несли нещасних, ставили їх на барила, накидали на шиї петлі, які команда кінних в’язала на гілки, вибивали барила з-під ніг і котили їх до наступних гілок.

Офіцери спостерігали за стратою з кам’яними обличчями. Наказав Великий Государ {18} стратити всіх поранених у спину, [34]— значить, усіх. І скажіть спасибі, що не змушує нас самих працювати катами. Як колись після стрілецького бунту.