Костянтин Когтянц: Обре, сховайся добре!

В руських краях ти багато отруйного зілля зустрінеш.

Та й на чаклунок також руська земля не скупа.

Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли,

Бачив летючих відьом, що гарцювали вночі.

Бачив, як з чистого неба своїм чародійським закляттям

Ті чарівниці дощі й хмари стягали з небес,

Збурюють ріки вітрами і хмари громами сповняють,

Град насилають важкий відьомським словом своїм.

Четверо їхали попереду саней, і троє з них думали про четвертого. Точніше, про першого.

Усі вони були досвідченими вояками, двоє — старими січовиками, і вислову «накази не обговорюють» не вживали — так само, як і не смішили людей відкриттями на кшталт: «Людині потрібно дихати». А хіба хтось сумнівається?

Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, — ніхто не сказав нічого. Однак думати — думали.

Кирин [2] Пам’ять св. Кирина — 6 липня (тут і далі примітки автора). Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах, [3] Драгунах. кинув погляд назад, на сани, і зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сірка: скаже щось звичайнісіньке, а всі сміються. Ось і тоді, як Адам з’явився на Січ: «Раз Адам, то хай буде Перший» — ну що тут такого? А вся Січ реготала) — що з обличчя Адама нічого прочитати неможливо.

Утім, вони всі тут такі, тільки виявляється це по-різному: Адам мовчав, як німий, а Білий з Барилом теревені правили увесь час, а проте, якби хтось їх почув, то нічого, ну просто нічого б не дізнався. Драгон ще місяць тому не повірив би, що можна стільки часу балакати ні про що.

— Стійте! — голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впіймав себе на думці, що колись той, мабуть, непогано співав.

— Драгоне, в тебе… є якісь відчуття?

Згадані вже Білий з Барилом навіть не приховували свого здивування: що це ще за відчуття повинен побратим мати?

– Є, — похмуро відрубав Кирин, — є враження, що ми… що щось негаразд!

Страшний був урок, після якого затямив козак: його відчуття небезпеки не бреше. І не помиляється. Майже два роки тому…

— Пане полковнику, з Дубиною щось не те!

— Не те, — полковник Голота був у доброму гуморі, — у карти продувся, від молодиці відкоша отримав, пробував розпускати руки — то летів, та ще й спотикався. Макогін у вмілих руках — страшна річ.

— Пане полковнику…

Як, ну як йому пояснити?!

— Хоча він і твій побратим…

— Але мерзотник. Давно знаю. Та поки він при мені, то ось він у мене де!

Кулак полковника завбільшки з дитячу голову.

— Та й не тобі мене вчити!

— А якщо зрадить?

— А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще візьми десяток… про всяк випадок… — та до Пободайла [4] Чернігівський наказний полковник. лети. Лети, а не їдь! На нас іде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспішає.

Не бачив більше Драгон полковника. І ще тисячі півтори лягло трупом — через зраду Дубини. Ну і хто тепер доведе, що це він колись відчинив козакам браму замку? Хто з поляків це стане слухати?. .

Отаман відімкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польські шапки, собі — дорогу, з пером та червоним лалом, [5] Рубіном. Драгонові ж передав кушме. [6] Висока бараняча молдовська шапка. Кирин, відчувши в шапці вагу, помацав. Так і є — між шкірою та підкладкою дві сталеві дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воїна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нікому, ніколи не казав, що хоча і русин з походження, але родом з Молдови.

Нікому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питанні всі володарі одностайні: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в їхніх володіннях. Може, і гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть — були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови — можеш кричати на муках, що ти нічого не знав, що гадав, у тій склянці ліки. Навіть якщо повірять, все одно сунуть палю в те саме місце, для науки народу, аби інші думали головою.

Боярин тим часом змінив кожух на дорогу шубу, а шаблю — на довгу шпагу.