Костянтин Симонов - Останнє літо

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклали з російської Надія Орлова (розділи 1-17) та Лідія Чубасова (розділи 18–28)

Перекладено за виданням: Константин Симонов. ЖИВЬІЕ И МЕРТВЬІЕ. Роман в трех книгах. Книга третья. ПОСЛЕДНЕЕ ЛЕТО. М., «Советский писатель», 1972.

Сорок четвертий рік так само, як і минулий сорок третій, розпочався під гуркіт гармат у розпалі нашого зимового наступу. Але тоді, рік тому, війна йшла ще в глибині Росії, в межиріччі Волги й Дону, а тепер сягнула далеко на захід, за Дніпро, на Правобережну Україну. Наприкінці січня остаточно розірвано кільце блокади навколо Ленінграда, у лютому в котлі під Корсунем-Шевченківським загинуло десять німецьких дивізій. У березні й квітні німцям довелося залишити майже всю Україну — Умань, Херсон, Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Миколаїв, Одесу. Наші війська вступили в північну Румунію, визволили Крим і на початку травня штурмом взяли Севастополь.

Але навіть усе це разом узяте було тільки початком тих величезних подій, які ще мали розгорнутись до кінця цього бурхливого року.

З половини квітня наступ почав помалу стихати.

Завершивши свої операції, фронти один за одним зупинялись на рубежах, зайнятих до початку весни. Після того як узяли Севастополь, настала загальна глибока й довга пауза, і це означало, що почалась підготовка до нового наступу.

Задоволення від того, що зроблено, поєднувалось у свідомості людей з передчуттям того, що має відбутись. І від цього передчуття, від ще більшої впевненості в нашій, тепер уже безповоротній воєнній перевазі над німцями дедалі частіше здавалося, що наступне, четверте літо війни буде останнім. Принаймні хотілося так думати…

Тільки переживши це, можна зрозуміти всю міру досади й тривоги військової людини, яку раптом в оцей самий час через випадкові обставини вирвано з гущі війни і яка опинилася спочатку на операційному столі, а потім на ліжку в лікарні. Розбившись на вілісі, Серпілін потрапив у госпіталь з переломом ключиці й легким струсом мозку і ось тепер третій тиждень лікувався в підмосковному військовому санаторії Архангельське. Травень уже наближався до кінця, а попереду лишалося ще аж десять днів до медичної комісії й повернення в армію, якщо відпустять.

Аварія сталась недалеко від містечка Студенця, на добре пам’ятній із сорок першого року битій дорозі, що виходила до залізниці. Тоді, прориваючись до своїх з-під Могильова, він уночі з рештками дивізії перетинав цю залізницю Кричев — Орша, а тепер, через три роки, його армія після зимових боїв зосереджувалась у тих самих місцях перед Могильовом, усе ще зайнятим німцями.

Об’їздивши знайомі місця, Серпілін уже повертався до себе в штаб, як раптом віліс, що їхав попереду з офіцером розвідвідділу, забуксувавши на узбіччі, зачепив колесом міну, що бозна відколи лежала там.

Водій Серпіліна круто вивернув машину і врізався в дерево. Приїхавши тепер до Москви, щоб бути під рукою в командуючого, він і досі ходив, як у воду опущений, хоч зробив усе правильно, а врізався в дерево тому, що була ніч і його осліпило вибухом. Мабуть, ще правильніше було б не вивертати, а загальмувати. Але цього Серпілін не сказав, не хотів добивати людину. Лише подумав сам собі: чи не замінити його, коли повернемось на фронт?

А то ще стане після цього аж занадто обачним.

Серпіліна ятрила досада на те, що сталося, з тієї самої хвилини, як він по дорозі до госпіталю, ще в машині, опритомнів. Армія без нього вийшла на новий напрям, без нього поповнилась, без нього вивчала оборону ворога і готувалась до літніх боїв, а він усе лікувався. Ще була скована в рухах ліва рука, і доводилось щодня робити гімнастику з лікарем. Лікували тут серйозно — такий наказ.

В Архангельському панувала атмосфера очікування й нетерпіння. Всі чекали літа. Минулого року в цю пору теж чекали літа, але чекали з тривогою: чи не посунуть німці на нас іще раз?

А цього літа чекали з твердою вірою, що з самого початку будемо наступати ми.