Костянтин Симонов - Останнє літо

Серпілін кивнув. Про кримські діла він чув досить багато, як і всі люди, що жили війною. Визволення Севастополя на порозі четвертого літа війни здавалося йому щасливою прикметою на майбутнє. Він знав, що армія Батюка діяла там, у Криму, на головному напрямі, але в першу хвилину зустрічі, мабуть, через оцю байкову піжаму, забув, що Батюка не тільки нагородили за ці бої Суворовим першого ступеня, а що вперше за війну підвищили його в званні, — він став генерал-полковником. Про це тиждень тому надрукували в усіх газетах.

— Поздоровляю тебе подвійно, — сказав він, тиснучи руку Батюкові.

Батюк радо всміхнувся: після успішних дій у Криму він нарешті зайняв на війні становище, яке вважав для себе давно заслуженим.

Те, що він командував тепер гвардійською армією й мав орден Суворова першого ступеня і звання генерал-полковника, а Серпілін, який був уже після Сталінграда наздогнав його в званні, лишався генерал-лейтенантом, — усе це робило Батюка в його власних очах нібито знову старшим від Серпіліна, незважаючи на їхні однакові посади командармів. Між ними знову встановилась та дистанція, яка дозволяла Батюкові, не силуючи свого самолюбства, згадувати той час, коли вони служили разом і Серпілін був його підлеглим.

— Як твоє господарство? — спитав Батюк. — Багатьох замінив, коли прийшов після мене?

— Я майже нії міняв, війна поміняла. Кого під Харковом, кого на Курській дузі.

Він назвав Батюкові кількох старших офіцерів, убитих чи тяжко поранених, які вже не повернулись до армії.

— Член Військової ради ще й досі Захаров?

— Ще й досі він, — кивнув Серпілін. — А начальника штабу армії з Москви дали — якийсь Бойко, був полковником, тепер генерал-майор.

— Невдаха, чи що? — спитав Батюк, мовби відчувши неприязнь у слові «якийсь».

Але Серпілін ужив це слово не через неприязнь, а за давньою звичкою, що лишилася ще з царської армії.

— Чому невдаха, навпаки, — заперечив він. — А про Пікіна, мабуть, сам знаєш, у наказі було.

— Читав. Підвів він тебе, сучий син. Добре, що так минулось.

— Підвів, — погодився Серпілін. — Хоча в те, що він сучий син, не вірю.

— А чому ж не вірити? В наказі ясно сказано, що попав у полон, маючи при собі карту з обстановкою.

Серпілін скривився. Спершу не хотів згадувати цієї тяжкої історії, що тільки чудом закінчилась для нього самого щасливо. Але потім пересилив себе й сказав те, що думав і писав у своїх поясненнях тоді, в березні сорок третього, під Харковом: знаючи Пікіна, він не вірить, що той, через помилку пілота приземлившись на зв’язковому У-2 в розташуванні німців, міг здатися в полон, не знищивши карти з обстановкою, яка була при ньому. Гадає, що було навпаки: не встиг застрелитись і потрапив у полон тому, що насамперед поспішав знищити ту карту.

— У наказі по-іншому було. Що здався в полон з оперативними документами.

— Було, — згодився Серпілін.

— Самі німці в себе про це писали. Від них ми й дізналися.

— Справді, писали, — сказав Серпілін. — Але могли написати й для дезінформації, щоб сплутати нам плани.

Коли попав у полон начальник оперативного відділу штабу армії, чому ж не написати, що з документами? Хіба ми не користалися з нагоди й не писали таких речей?

— Все може бути, — згодився Батюк. — А ти не припускаєш думки, що не випадково заблудились? Що не кажи, а таки в тридцятому році з кадрів його вичищали — мали на те причини; до самої війни в запасі був…

— Не припускаю. Стільки разів бачив його в боях, що не можу припустити.

— Так чи не так, а підвів він тебе добряче, — сказав Батюк. — Поспішив ти його взяти на оперативний відділ.

— Це правда, поспішив.

Хвилину, а може, й дві вони ще йшли поруч і мовчали, якісь відчужені, Батюк, з роздратуванням згадуючи про минуле, подумав, що Серпілін, як завжди, надто високої думки про себе: «знаю», «бачив», «не припускаю»… все «я» та «я». Вважає й досі, що розумніший за всіх.

А Серпілін ішов і думав про себе й про Пікіна: «Що вірив йому і досі вірю — це правильно. А що, одержавши армію, зразу ж узяв до себе Пікіна начальником оперативного відділу — тут справді поспішив. Начальник штабу був новий, незнайомий, захотів мати біля нього свою людину, виявив упередженість, певніше, слабкість, у якій потім каявся. В дивізії Пікін був на місці, а на оперативному відділі розгубився від масштабів, тим більше в несподівано скрутній обстановці під Харковом. Сам був винен, що спізнився довести до двох дивізій наказ про відступ, а потім, коли зовсім втратили зв’язок, напросився полетіти туди: особисто виправляти становище». І Серпілін на свою голову дозволив.