Костянтин Симонов - Останнє літо

Крім військових, у санаторії лікувалися ще й усякі інші люди. Серед них — знайомий Серпіліну ще з тридцятих років директор уральського артилерійського заводу.

Його протитанкові гармати з великою початковою швидкістю добре показали себе на Курській дузі, і тепер їх уже ставлять на танки. Цей чоловік, хоч його недавно насилу відходили після тяжкого серцевого приступу, теж, як зрозумів Серпілін, поговоривши з ним, спав і бачив: швидше б повернутися до себе на Урал, на завод. Усі поспішали! Всім здавалося, що без них не обійдуться ні на фронті, ні в тилу.

На війні весь час у своїй армії — з ким разом воюєш, з тим і бачишся. А тут, у санаторії, — перехрестя, люди з різних фронтів. Серпілін навіть перестав дивуватися з того, як багато знайомих зустрів за три тижні. З одним учився в академії, у другого стажувався, з третім служив…

А сьогодні вранці, після сніданку, гуляючи по архангельському парку, раптом почув за спиною:

— Федоре Федоровичу, ти?

І, обернувшись, побачив свого колишнього командарма Батюка в байковій теплій верблюжого кольору піжамі і в тапочках.

Побачивши знайому бриту голову та чорні вуса, Серпілін, проте, не зразу впізнав його — така була несподівана зустріч, та й не звично було бачити Батюка в цій байковій рудій піжамі.

Коли після боїв у Сталінграді Серпілін, ще не знаючи, як складеться його доля, від’їжджав до Москви за викликом Сталіна і прийшов попрощатися, Батюк стояв біля свого віліса, одягнений по-зимовому — в кожушку, папасі й валянках. Таким його й запам’ятав; більше не бачились.

А тепер оця піжама й тапочки!

— Здрастуй, Іване Капітоновичу! — збагнувши, що це таки Батюк, сказав Серпілін і пішов йому назустріч.

Мабуть, не тільки Серпілін, а й Батюк відчув заминку, що виникла перед тим, як вони обнялися. Та коли вже обнялися, Батюк затримав його довше, ніж можна було сподіватись. Певно, хотів показати, що не ремствує на нього за минуле. «Ну що ж, добре, коли так», — подумав Серпілін і в душі ще раз подякував нельотній погоді за те, що порятувала їх обох тоді од прикрих хвилин: Батюк виїхав до Москви поїздом за добу до того, як Серпілін прилетів змінити його на армії.

— Знав, що ти тут, — сказав Батюк, випускаючи Серпіліна з обіймів. — Учора, прибувши, почав з’ясовувати обстановку: хто в інвалідній команді? Заходив до тебе, але сестра сказала: до лікарки пішов чай пити. Вирішив не заважати. Діло твоє тепер парубоцьке.

Серпілін промовчав. Не відповів. Потім глянув на здорове, засмагле обличчя Батюка й спитав:

— А ти що, не в нашу, інвалідну?

— Бог милував, — сказав Батюк. — Дали після Криму два тижні на відпочинок. Мою гвардійську — в резерв Ставки, а мене — сюди. Замість себе тимчасово лишив начальника штабу Варфоломєєва. Як і ти, академік. Але командної жилки не має, так що не підсидить.

— А я тебе не підсиджував… для ясності, — сказав Серпілін спокійно, але в голосі його була нотка, що застерігала від подальшої розмови на цю тему.

— Я пожартував і про нього, й про тебе! Знаю, що не підсиджував, — мовив Батюк, — а інакше не розшукував би тебе. Стежок у цьому парку багато… Я чув, ще не одружився?

— Не одружився.

— А я свою сюди чекаю. Авіатори обіцяли сьогодні з Омська привезти.

— Давно не бачив?

— Від самого початку війни. Хотів був до неї поїхати, а потім вирішив: нехай у Москву прилетить. Син на фронті, онуків немає.

— Де тепер твій син? — спитав Серпілін, пам’ятаючи, що тоді, в сорок третьому, Батюків син служив у артилерії під Ленінградом.

— Усе там же, на Карельському перешийку. Другу війну там трубить. Усе-таки в нас на південних фронтах веселіше! Нині тут, завтра там.

— Так, — непевно сказав Серпілін, згадавши, як у сорок другому вони з Батюком відступали од Дону до Волги, і подумав: ще невідомо, де тоді було веселіше — в Ленінграді чи там, у них на півдні. — Так… — помовчавши, повторив він. — Тепер на півдні, звичайно, веселіше.

Він подумав не про себе, а про війну, а Багюкові з виразу його обличчя здалося, що про себе і про свого сина, який загинув на Воронезькому фронті.

— Хотіли тоді з Захаровим перевести його ближче до тебе, в нашу армію, — сказав Батюк. — Та не встигли. А якби встигли — можливо, жив би й досі. Хоч війна така…

Він не закінчив фрази. Обидва вони дуже добре знали, яка це війна і як важко вгадати, де на ній людина вціліє, а де помре.

— Мого лише раз легко поранено там же, в Ленінграді. Пролежав місяць — і знову в стрій, — мовив Батюк про свого сина. І зразу ж спитав — Про наші кримські діла чув?