Костянтин Когтянц: Обре, сховайся добре!

Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.

«Він же назвався мадярським ім'ям…»

Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.

Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…

— До лісу, — прохрипів отаман.

— Сліди побачать.

— Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!

Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.

Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.

— Отже… — Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.

Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів — отже, Нечая погромлено.

— Треба до Брацлава. Попередити.

— Ні! — І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: — Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…

Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.

Але чомусь ніхто не спитав — і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?

…Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:

— Як ти це зробив?

Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і пояснив:

— Ти теж так можеш, просто не вмієш. Чув, мабуть, що дівчина може хлопця приворожити? А ми можемо навіювати інші почуття: байдужість до всього, втому душевну. Навіть враження, що він мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари — річ дуже слабка. Дуже. Були б ми одягнені по-козацькому — ніщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, — не знаю. Може, я б і зміг задурити йому голову, а можливо, що й ні. Найманець, якому Польща не батьківщина, — це все ж таки інша річ.

— Сідай, Бо…

— Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.

— Уже забув, — засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.

– І ти, козаче, сідай.

— Дякую, пане полковнику…

— Забудь «пана», пани у Варшаві.

Драгон напружився. Неначе і добрий Богун, неначе і простий хлопець, але… Ходив він під булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бігти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаєш дороги.

Кирин згадав, як їх затримали ще досить далеко від Вінниці і везли до міста — обеззброєних, зв'язаних, із лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикі.

— Вчасно приїхав, Боярине.

Той лише похитав головою.

— Тиждень тому в Красному — оце було би вчасно!

— Ну й що б ти там міг зробити? Загинув би, як усі.

— Hi. — Така сила була у голосі Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на відповідь.

— Не перебільшуй. Зачарувати все польське військо…

Боярин тільки рукою махнув — мовляв, до чого тут поляки.

— Ти мені краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козаків, з кращим полковником, з арматою [13] Артилерійським парком. — і за два дні впала?

— Це війна…

Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагається ухилитися від чогось неприємного. І, мабуть, не він один так думав.

— Не крути, Іване! А то підведусь і поїду!

Слова «Дідька лисого ти кудись поїдеш без мого дозволу» просто аж світилися в Богуна на обличчі, але, мабуть, псувати відносини з Боярином він не бажав, отож з явною нехіттю почав пояснювати:

— Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чіпали, бо каліка з дитинства…

Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей каліка! Богун шпега тримав у Красному! На своїй, козацькій землі! Мало, що на своїй — глухі, мабуть, і ті чули про дружбу Івана з Данилом — дружбу попри різницю у віці.

«А може, так і треба?»

— Ну… Нечай випив…

— На Бога, Іване! Вони були у поході!

За ковток горілки у поході — смерть. Старий, залізний козачий закон. [14] Граб'янка прямо вказує, що випадок із Нечаєм був першим за всю історію козацтва.

— Ну…

— Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив із сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?

«А нічого! — раптом весело подумав Драгон. — Немає у нього таких сотників!»

— Вартові також понапивалися?

— Ні… Але, як побачили, яким шляхом підходить військо, вирішили, що це свої. Бо…