Костянтин Когтянц: Обре, сховайся добре!

Драгон подумки прокляв себе — казали ж батько: «Зайві всі слова, без яких обійтися можна». Смикнув його за язик нечистий!

Богун тим часом уважно оглянув Кирина:

— Не зустрічалися?

— Під Львів разом йшли.

— А! Добре! — З московським драгуном загонщик полови[18] Полова (від слова «поле») — козаки, що не входили до складу ані Запорозького, ані Донського війська. Загонщик — отаман полови. Богун міг зустрітися у бою — бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця [19] Сіверського Дінця. та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, — і чомусь виходило по-івановому. Одного разу — ще до появи Кирина в тих краях — сам воєвода тікав, аж коня загнав. [20] Це трапилося у 1643 р.

— Але… — Боярин розмовляв неначе сам із собою, — якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!

— Поки що, — відрізав Богун, — це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.

І без перерви:

— Будеш шукати?

— Знайду.

Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було — такий ворог страшніший за сто гармат.

— Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.

— Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.

Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.

— Ще не зараз, Боярине.

Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.

— Так ти що — бачив?

Богун кивнув:

— Судячи з мого виду — чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.

Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.

Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.

Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно — частіше рано — Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.

Кілька разів взагалі блукали. Коні провалювалися у сніг майже по самі сідла.

Геть знесилені, вони знайшли річечку. Боярин сподівався, що це Краснянка, на якій лежить Красне.

Але треба йти.

— «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere» [21] Слова Гнея Помпея: «Плисти по морю — це необхідно, жити не так уже й необхідно». — пробурмотів Кирин під носа, але Барило почув:

– І де це купецьких дітей так добре вчать? У Сочаві, Яссах чи Хотині? [22] Молдовські міста.

Драгон здригнувся.

— Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобі у батьки… Освічений, на коні — неначе народився, але битися на шаблях не вмієш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий — не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаєшся говорити, як на Уманщині, але саме намагаєшся.

І, бачачи, що Кирину неприємно, Семен змінив тему:

— Сподіваюся, ви вдвох знаєте, куди нас ведете.

— Я — ні. А Боярин знає.

Драгон пригадав недавню розмову.

— А чому цей секей почав з двох полковників, а не з гетьмана?

— Бо гетьмана зурочити неможливо — бувають такі люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.

— Так ти знав?

— Що в ляхів хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож і взяв вас… Тебе — придивитися — чого вартий, їх — в охорону. Бо їх теж не зурочиш. До речі, чекав, що ти про інше спитаєш.

— Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс із того, хто йому зачаровану зброю підсунув, — він би тобі сказав.

— Так. Мабуть, він не зразу помітив, що річ зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці? [23] П’ятигорці (інша назва — панцирні товариші) — один з видів польської важкої кінноти.

«Урайтарів — рапіри, у п’ятигорців — шаблі».

— Попервах він колоти буде, а не рубати.

— Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…

— Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.

— Один з трьох — точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі — побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…