Пройдисвіт підозрював, що просто хтось віддав наказ, не подумавши, і все, — написане пером не виореш волом, та й гроші, що з казни на цю справу капають, — що, все срібло дійшло, куди треба, і нічого по дорозі не заблукало? Ха!
Один з козаків спробував відволікти увагу піснею, проте, як це часто буває, намагаючись змінити тему, змінив її на ще небезпечнішу, бо заспівав він не мало, не багато, а:
— Склич, Палію, {13} склич дружину
Та й підем на ляховщину!
Треті півні не співали,
Польські замки запалали!
Мусій не вперше стикався з тим, що народ не змирився з арештом батька козацького. Сам він двічі воював під булавою Палія, бо саме до його загону приєднався, коли той проходив мимо Бара, невдовзі й у полон потрапив, а після втечі повернувся в Україну якраз перед початком «нової Хмельниччини», та міг сказати про Палія багато доброго, але… Пам’ятав і про його важку вдачу, через яку видатний тактик постійно сварився з усіма гетьманами та іншими полковниками. Саме цим — значно спрощуючи — пояснював і його арешт. (Хоча інколи замислювався: чи не за чаклунство взяли полковника? Всі навколо певні були, що Семен — ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)
Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського — бо Танський [27]його не любив), — так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта — ні.
У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.
— А хто обіцяв грошей зайвих не витрачати?
Мусій миттєво розіграв спійманого на гарячому чоловіка, хоча щось не пригадував за собою ніяких обіцянок.
Коли вони опинилися в кімнатці, точніше — у маленькому закапелку, Мар’яна обняла сердюка і зашепотіла у вухо:
— Ніж у тебе добрий?
Нічого не розуміючи, Мусій кивнув.
— Ріж монету, пістоль набивай! Швидше, він може й сюди заявитися.
Ільченко не зумів би втекти аж з Єгипту, якби не відчував, коли можна перепитувати, а коли треба робити, що кажуть. Він витяг монету, яка на вигляд здавалася найвищої проби, порізав її ножем на шматки й набив ними німецький пістоль. Другий у нього був турецьким, дуже довгоствольним, і сердюк завжди заряджав його кулями — він пробивав кольчуги, які ще носили деякі поляки та татари.
Тільки завершивши процедуру, Пройдисвіт повернувся до Мар’яни, що, вочевидь, розуміла: не можна відволікати людину, яка перезаряджає зброю:
— Що?
— Ти пам’ятаєш старого, що сказав: «Мало нас залишилося»?
Сердюк остовпів: «А вона звідкіля знає?»
— Я задрімала, поки листа носили до гетьмана… Саму не пустили, звісно… Ну, я задрімала на ослінчику… З тобою виспишся… І він з’явився уві сні. Сказав, що ти вбив учня самого Сулеймана, а це — найсильніший із чаклунів бусурманських. Він такого не подарує, бо учня знайти важко. І ще Сулейман якийсь некро, некро — і не вимовлю цього слова. Тому тобі треба мати срібну зброю. Старому дуже важко з’являтися уві сні, тому вдруге навряд чи зможе.
Мусій прикинув, чи не може це бути брехнею, і вирішив, що навряд.
— Зараз поїдемо?
— Ні. — Це слово спочатку вирвалося само по собі, і лише потім сердюк зрозумів чому. — Я сказав, що буду до ранку, тож запам’ятають, якщо станеться інакше. Та й сюди — все-таки образи висять, людей багато, я диякона бачив, — мо’, й не сунеться сюди нечиста. І їхати з такими ворогами краще вдень. Тим більше що тобі ж до Батурина?
— До домовини! — визвірилася Мар’яна. — Я ж гадала, не здогадається катиця, [28]куди я їду. Аякже! Тепер мені до Батурина зась, усе, що мала, — пропало. Так що з тобою їду. Старий благословив, а тобі наказав передати, що старого Ісу він знав і що той і вполовину не був такий, як моя бабця. Отже, я теж сильніша за тебе.
У Мусія майнула думка, що бабця була сама по собі, а онука сама по собі. Проте два потворники {14} дійсно кращі за одного. Але… Він згадав, що вона й бровою не повела, коли загинув закоханий у неї козак, більше того, за кілька годин віддалася іншому. Та й зараз якусь фальш він усе ж відчув.
— Може, ще й сказав, для чого я їду?
Жінка зашарілася, але відповіла правду:
— Ні, заборонив навіть питати. Не твоя, сказав, справа.
Вочевидь дійшовши висновку, що Мусій потребує додаткового заохочення, вона взяла образ у кутку (господар чи то багатий, чи то дуже богобоязкий) і рішуче повернула його обличчям до стінки.
Читать дальше